/Files/images/poezya/20161013_125021.jpgІРЗА ІГОР ГРИГОРОВИЧ

Народився 16 лютого 1966 року в місті Орджонікідзе Дніпропетровської області в сім'ї звичайних трудівників Григорія Єлисейовича та Ольги Данилівни. Як і більшість дітей того часу, відвідував дитсадок № 16. З 1 по 10 клас навчався в середній школі № 6. Свій трудовий шлях розпочав дуже рано — ще в 16 років. Саме тоді, після закінчення 9-ого класу на літніх канікулах влаштувався працювати учнем автослюсаря до автотранспортного цеху Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату. А потім був 10-й клас і випускний. І знову робота влітку в тому ж цеху, але вже автослюсарем ІІ розряду. У вересні 1983 року розпочав півторарічне навчання в Технічному училищі № 4 по спеціальності “машиніст екскаватора”. Отримавши V розряд влаштувався на роботу в Богданівський кар'єр Орджонікідзевського ГЗК. Але працювати довго не довелося — в квітні 1985 року був призваний до лав Радянської Армії. Служив у Групі радянських військ у Німеччині. Після демобілізації, в травні 1987 року, подав документи на українське відділення філологічного факультету Дніпропетровського державного університету. Навчаючись на п'ятому курсі, почав працювати вчителем у середній школі № 9 м. Орджонікідзе. А далі — закрутило-понесло. Навісні 90-і добре пам'ятають ті, в чиєму житті вони були. Часи настали дуже скрутні — робота є, але зарплату затримують і виплачують частинами. Тож, довелося шукати іншу, з більш гідною зарплатою. Доля привела в редакцію газети “Придніпровський вісник”, де працював спочатку коректором, а потім — інженером-програмістом з комп'ютерної верстки. На жаль, газета проіснувала лише один рік. І знову пошуки роботи. Довелося змінити чимало підприємств і організацій, аж доки в 2002 році не влаштувався програмістом в Орджонікідзевському ГЗК. Після року роботи був переведений кореспондентом газети “За марганець”. На цій посаді пропрацював кілька років, а потім повернувся назад у свій відділ, але вже системним адміністратором комп'ютерних мереж (де працюю і нині — 2016 рік).
Одружений. Маю чудову дружину Ольгу Миколаївну. Життя подарувало мені п'ятеро дітей. Двоє вже дорослі — син Денис і донька Оксана), два школярі — донька Аліна та син Андрій та найменша Дарина — дошкільня.
Свої перші творчі спроби розпочав у 15-річному віці, але дуже соромився в цьому признаватися. І лише будучи студентом, розпочав друкувати свої вірші в студентській багатотиражці “За передову науку”. Став активним учасником вузівської літстудії “Гарт”. Як поет-початківець представляв свій вуз на I-ому республіканському міжвузівському літературному фестивалі в місті Умань (1988 рік). Став дипломантом цього фестивалю. Окрилений успіхом, почав друкуватися в обласних газетах “Прапор юності” та “Зоря”. Повернувшись до рідного міста, друкувався у міській газеті “Козацька вежа”, комбінатівській газеті “За марганець”, регіональній газеті “Придніпровський вісник”. В середині 90-х поезії були опубліковані в обласному альманасі молодих поетів і прозаїків Дніпропетровщини “На порозі...” В 1995 році кілька поезій увійшло до першого міського літературного збірника “Світанок над Базавлуком”, в якому друкувалися твори місцевих поетів — членів літературного об'єднання міста.
Творчий набуток складає декілька сотень поезій на різні тематики — це інтимна, пейзажна, громадянська лірика, вірші для дітей. Є кілька гуморесок та прозових етюдів. Переважна більшість творів українською мовою, хоча є і російськомовні. Ніколи не ставив собі за мету хизуватися своїми віршами, вважаючи, що вони — це стан душі, музика серця і найглибинніші емоції. Тому на суд читача віддавав лише невелику частину з них. З часом став більш критично ставитися до своїх поезій. Тому все частіше і частіше вони навіть в чернетках знищувалися. І лише декілька з них доповнюють поетичний доробок...

Поезії

Настала осінь. Дні за днями

Кудись у безвість відійшли.

Відгомоніли вже піснями

Сади зелені, відцвіли.

І сумно вітер щось шепоче

Пожовклим листям у траві,

Дощем холодним щедро змоче

Грудки підмерзлої землі.

І знов важкою сивиною

Туман простелеться, мов дим,

На мить окута пеленою –

Вологим подихом своїм.

В якійсь задумливій покорі

Застигли велети сумні,

У їх пожовклому уборі

Вже догоріли літа дні.

***

В чаду кривавого похмілля,

На грані люті, божевілля

Зневіра править гучний бал

Й панує злість, панує шал.

Мигтять огненні блискавиці

Під змах правителя правиці.

Мільйонів долі вершить він

Від перших днів і до сивин.

І всі тремтять, бояться ката,

Та прийде, прийде і розплата.

Ще люди сковані зведуться

І рабські спини розігнуться,

Ще кров червона й голуба

Проллється в пана і раба,

Й здригнеться з жаху білий світ…

Й десятки років, сотні літ

Ще будуть люди проклинать

Той час, що змусив воювать.

До влади знов прийдуть неситі,

І буде раб не раз ще битий…

І знов на грані божевілля

Народ чекатиме похмілля.

* * *

Вражає ница бездуховність,

Очей душевна пустота.

Пуста й нікчемна ця жертовність –

Удари серця-молотка.

Воно хоч б’ється і пульсує,

І розганя речовину,

Та вже ніколи не відчує

Творінь прекрасного весну.

Прокиньтесь, люди-автомати,

Відчуйте велич і красу!

Я крізь буденні сірі ґрати

Мистецтво вічне вам несу.

* * *

Рідне місто

У сивім диханні століть,

У згадках тебе не знайду,

Та все ж оспіваю в цю мить

Я вічну красу молоду.

Колись у безмежних степах

Кочівники горді жили,

В прикрасах своїх і в списах

В історію міцно ввійшли.

І вільний, багатий цей край

Чужинцям коритись не звик.

Тут з ралом проходив ратай,

А поряд з ним жив ремісник.

В нелегкій упертій борні

Себе відстояли вони,

Та праця і мирнії дні

Їм кращі були від війни.

На вольні просторі степи

Від панства, ксьондзів і царів

Зібралися в Січ козаки,

Бо кожен з них волі хотів.

Та знову бряжчать ланцюги,

І вольний вже волі не ма,

Бо знищити Січ до ноги

Звеліла цариця сама.

Ще довго шумів Чортомлик

Про давні минулі літа,

І спів той у серце проник,

У скований дух кріпака.

Тут вольниця наша росла,

З тиранством вступила у бій.

Шахтарськая доля вела

Знайти собі справдження мрій.

Загарбавши тисячі міст

В кривавій підступній війні,

Тут гордо проходив фашист

І плани він ніс навісні.

Зібралися в міцний кулак

Себе відстоять від пітьми –

Лежав у руїнах рейхстаг,

Гніздо і розсадник чуми.

Та ось в Базавлуцьких степах,

Що кров’ю ущерть залили,

В звичайних собі рудниках

Звичайнеє місто звели.

Тут люди звичайні живуть,

Як в кожному місті-селі,

Та в кожнім таланти цвітуть –

Окраса вкраїнській землі.

На картах його не шукай!

Нелегко ще буде знайти,

А в гості до нас завітай,

Щоб в серці своїм понести:

Найкращая – рідна земля,

У тому нема похвальби.

І тому Вітчизна моя

Вціліє завжди від біди.

І де б ти не був, пам’ятай,

У серці навік пронеси

Свою батьківщину, свій край,

Що гідної сповнен краси.

І десь через тисячі літ

В історію ввійдуть слова:

«Це місто вража цілий світ,

В нім слава століть ожива!»

* * *

Мак (легенда)

Набравши багатий великий ясир,

Додому мурза повертався Тахір.

В степу розтяглося аж тридцять возів

Й з прокльонами злився невільничий спів.

За возом останнім прив’язана йшла

Дівчина найкраща з усього села –

Біленькеє личко, русява коса,

В очах голубіють весни небеса.

Забачивши горду її красоту,

На віз посадити цю бранку просту

Великий мурза повелів в той же час,

Та одяг найкращий їй дати й прикрас…

В байраку спинились усі відпочить.

Він бранку-красуню звелів чепурить,

Бо нею хотів свій поповнить гарем.

Зайшлась Оксамита невтішним плачем:

– О, сестри ріднесенькі, смерть вже моя, –

Так з болем й сльозами вона промовля.

– Нащо ж народилася я на цей світ?

Нащо мені врода дівочих цих літ?

Та раптом із гурту бабуся стара

Підходить, жаліє, сльозу утира:

– Краси я нівечить твоєї не дам

Цим нелюдам диким, кривавим катам.

До смерті мурза не побачить тебе.

Хай Боже прокляття на нього впаде!

Колись, пам’ятаю кривавії дні,

В неволю попасти прийшлось і мені.

Це ж батько його у ясир мене взяв,

В наложницях бачить мене помишляв.

За те ж, що ніяк він скорити не зміг,

Віддав бусурманам своїм на посміх.

Звелів же він потім мене ледь живу

Край шляху в високую кинуть траву.

З життям я прощатись уже почала

Тоді, як бабуся старенька знайшла.

Їй зіллям вдалося мене відходить.

Отак залишилась на світі я жить…

Не дам розтоптати їм честь я твою!

Ось макове зілля усім наварю

І той, хто пригубить, у міцному сні

Забудеться вірних три ночі і дні,

А там порятунок, я вірю, прийде,

Життя не знівечать твоє молоде.

…На ранок ніхто не прокинувся з них,

Всі спали, як мертві, весь табір притих.

Нагодився вчасно загін козаків

І вирубав-вибив усіх ворогів…

А макове зілля – звичайне, просте

В степах і донині цвіте і росте.

* * *

«Шукайте цензора в собі»,

Не дайте Слову відгоріти,

В мільйоноликій тій юрбі

Зростіть чудові, ніжні Квіти.

Хай Вічність ласкавим крилом

Спахне огнем святої миті,

З Любовю, Радістю, Добром

В шторми Життя несамовиті.

Не задля красного слівця

Стоси пописані паперу,

Відчуйте Генія, Творця

У цю розхристаную Еру.

«Шукайте цензора в собі»

І Слів шліфуйте діаманти.

В мільйоноликій тій юрбі

В ніщо звелися вже Таланти.

* * *

Спадають попелом надії,

Заносить пилом жар сердець

І всі пориви молодії

Розбила дійсність вже вкінець.

І на вівтар людських ілюзій

Несем лиш біль розчарувань –

Нехай хоч вихор революцій

Полуди розірве вуаль.

І обізветься стомільйонно

Той гук кривавий боротьби,

Що визріває безборонно:

– Ми люди теж, а не раби!

І розіллються ріки крові

На цій розтерзаній землі.

Пани й раби родяться нові,

А з ними й муки знов нові.

* * *

Твоїх очей не можу зрозуміти,

Така глибока, чиста таїна,

В них розквітають ясно первоцвіти

Й тремтить небесна глибина.

Твоїх очей не можу зрозуміти,

Я в них гублюся і горю,

Бо як же можна серцем обігріти

Прекрасну вранішню зорю.

Твоїх очей мені не зрозуміти,

Як вічну пісню кришталю.

У них вогнем святої миті

Твоє освідчення: – Люблю!..

* * *

Жовтень

Знов жовтень уперто пожухлу траву

Квітчає багрянцем вогнисто,

Прощальне «курли» обізветься крізь млу

Разочком осіннім намиста.

І знову неквапно крізь вранішній сон

Бредуть через поле тумани,

То жовтень невтомно дола рубікон,

Зриваючись часто дощами.

І падає листя в пожовклу траву

В печальному вальсі прощання,

Я в звуках мінорних повільно пливу

В засніжене біле чекання.

* * *

Я до тебе прийду на світанні,

Щоб побачити очі кохані.

Я до тебе прийду пополудні

Й стануть святом звичайнії будні.

Я до тебе прийду в час вечірній –

По коханій затужився вірній.

Я до тебе прийду серед ночі,

Щоб цілунком збудить твої очі.

* * *

Semper idem!

Підйом, падіння, новий злет –

Життя замкнуте по спіралі…

Рвемося вперто із тенет

В рожеві ілюзорні далі.

Криваві війни й революції –

На смітник геть усі корони!

Виток останній еволюції

Усі державні й царські трони.

Для нас цей «пройдений» етап

Захряс в історії аналах.

«Хай згине цар! Хай згине раб!» –

Звучить в напівпорожніх залах.

Ми звично граємось з вогнем,

Як перше дурим людські маси

І констатуєм день за днем

Духовне здичавіння раси.

А що нащадкам принесем?

Із чим в майбутнє наше підем?

Чи той омріяний Едем

Лише у мріях?.. Semper idem!

* * *

Коханій Олі.

Омріяне щастя приходить раптово,

Коли утомився його вже чекать.

І серце знеболене вмить світанково

Ожило, забилось і стало палать.

Крізь терни буття, крізь його буревії

Ішов я уперто вперед, до мети,

І вірив, що з часом збуваються мрії,

Що мушу тебе все одно віднайти.

Між нами розкинула даль кілометри,

Життя не жаліло для нас перепон.

Єдиний був шанс, щоб назавжди їх стерти,

Самотності враз розірвати полон.

Ми ним скористались, зустрілись з тобою,

Щоб разом навіки лишатись завжди.

І серце самотнє палає любов'ю,

Бо знає одне – зі мною тепер ти.

Рідна мова

Мово моя рідна, красна,

Така ніжна і прекрасна!

Ти, мов промінь сонця, чиста

І як райдуга, барвиста.

Ти чарівна і багата,

Ніби зіткана із злата,

Ти садів цвітіння пишне

І буяння фарб розкішне.

Ти – Дніпрова течія

І безмежнії поля.

Ти – це щедрий урожай

І пахучий коровай.

Ти – це слово Кобзаря,

Що святіше алтаря,

Й Запорозька славна Січ,

Де козацька вільна річ.

Ти небесна височінь

Й неозора далечінь,

Ти дзвінке повноголосся,

Що в життя моє вплелося,

Ти мелодія моя,

Що в огні зірок сія,

Ти політ мій наяву,

Бо у нім і я живу.

*****

Пам’яті В. Стуса

Не одлюби свою тривогу,

Не одлюби свою печаль,

І вперше вибрану дорогу,

Що пролягла за обрій, в даль!

Не одлюби свій смуток ранній,

Не одлюби свій біль розлук,

І десь в житейському захланні

Позбудься ревнощів і мук!

Не одлюби свій перший голос,

Не одлюби свій поклик дум,

І задзвени, як перший колос,

Немов весни найперший шум!

Не одлюби свою тривогу,

Не одлюби свою печаль

І вперше вибрану дорогу,

Що пролягла за обрій, в даль!

*****

Зізнання

Тепер я твій, до згину, до загину,

Лечу вперед, без огляду назад.

І щастя я найменшу крапелину

Зіллю в сріблясто – ніжний зорепад.

Хай часу плин зірве мости іржаві

Пересудів людських і заборон.

Чуття всесильні, вічні, величаві

Жебрацьких лах не знають і корон.

Такі чуття в шаленстві невгамовнім

Шматують серце, мрії і думки,

І віддаєм в екстазі тім жертовнім

Всього себе, а молим лиш руки.

*****

Спить синочок

Синові Денису

Спить, набігався синочок,

Утомився голосочок,

Оченятка утомились,

Відсміялись, віджурились.

І маленькі білі ніжки

Сну відмірюють доріжки,

А тендітні рученята,

Мов пташинії крилята,

Розкидались, розметались,

Сну-польоту зачекались,

До зірок, у дивну казку,

В материнську ніжну ласку.

І цілує його нічка

В голубесенькії вічка.

Спи, коханая дитино,

Мій маленький, милий сину!

*****

Люблю, як проклятий, до смерті!

Тебе одну боготворю!

В життя невпинній круговерті

Тебе одну навік люблю.

Люблю, коли тривожна втома

У серці спалахом щемить,

І біль гіркоти, так знайома,

В душі згасає і болить.

Люблю, коли миттєва радість

Ласкавим подихом війне,

І мрій прекрасна величавість

У сірих буднях промайне.

Люблю! Люблю! І сам не знаю,

За що мені цей божий дар…

Але не прагну, не стараюсь

Себе уберегти від чар.

*****

Пам’яті О. Олеся

Не той поет, хто знає форму

І вміє риму добирать,

А той, хто душу неповторну

Віршами може передать.

Не той поет, хто забуває

Про горе людське і біду,

Хто про кохання лиш співає,

Про квіти й трави у саду.

Не той поет, хто прикриває

За красотою пишних фраз

Талант співця і забуває:

Слова – відточений алмаз.

Не той, поет, хто серця муки

В собі тамує і мовчить,

Хто всі найтяжчі болі, згуки

Тихенько хоче пережить.

Лиш той поет, хто власний голос,

Мов меч двосічний, гартував,

Хто, мов титан, могутній колос,

На бій з неправдою ставав.

*****

Чекає матінка стара

Моїй мамі Ользі Данилівні Ірзі

Життя нікчемне і пусте,

Що і гроша не варто дати,

Коли ім’я забув просте,

Ім’я велике – рідна Мати.

Коли буденна круговерть

Тебе так міцно засмоктала

І пустота проблем ущерть,

Заполонила, загнуздала,

Коли безцільну метушню

Ми називаєм гордо: «Справи!»

Та віддаємося вогню,

Вогню бездумної забави.

Коли ж зненацька від біди

Себе не чуємо в тривозі,

До мами кинемось – завжди

Вона розрадити лиш в змозі.

Вже звикли жити без проблем,

Самі собі шукаємо втіху,

Й живемо –

Наче не живем

Та потакаєм мовчки лиху…

…Проходить знову день за днем.

«Сьогодні прийде неодмінно…

Ось пиріжечків напечем…

Заскочить хоч би на хвилину».

Чекає мати, вигляда

І вірить свято,

Майже сліпо:

«Моя дитина – золота!»

Та від дверей здригнеться рипу…

А на стіні портретів ряд:

Це в дитсадку, а це – у школі,

А це – то хвацький вже солдат.

Та фотографій ще доволі,

Що часто їх перебира –

В самотині відводить душу,

Сльозу рукою утира:

«Чекати в гості лише мушу.

Забув синочок. Знов діла.

Нема ніколи їм упину.

Та ще й дитиночка мала.

Ти забіжи на хвильку, сину!»

Чекає матінка стара

І зве, шепоче, ледь не плаче:

«Лихе життя це відбира

Дитини серце недитяче».

*****

Я знаю істину одну:

Щоб не палив вас сором й гнів,

Щоб не відчули ви вину –

Не забувайте матерів!

*****

Весняний триптих

Березень

Березневим снігом

Грають ручаї

І шаленим бігом

Линуть по землі.

І сніги розтануть

Піснею журби,

А на сонце глянуть

Котики верби.

Квітень

У квітневім листі

Загубився цвіт,

Білоурочисті

Грають краплі віт.

Стануть опадати

Пелюстки до ніг.

В кого б запитати:

- Нащо в квітні сніг?

Травень

В тихім безгомінні

Загубились дні,

В сонячнім промінні

Зацвіли вогні.

То весна шепоче

Ласково:

- Прощай...

І дощами змоче

Нас безжурний май.

*****

Осінь

Настала осінь.

Дні за днями

Кудись у безвість відійшли,

Відгомоніли вже піснями

Сади зелені, відцвіли.

І сумно вітер щось шепоче

Пожовклим листям у траві,

Дощем холодним щедро змоче

Грудки підмерзлої землі.

Навкруг важкою сивиною

Туман простелиться, як дим,

На мить окута пеленою –

Вологим подихом своїм.

В якійсь задумливій покорі

Застигли велети сумні,

У їх пожовклому уборі

Вже догоріли літа дні.

*****

Весна знову урочисто

Одягла своє намисто

Квітів білих і рожевих

У буянні днів квітневих,

І простується невпинно

Щогодинно, щохвилинно

У пташиний дзвінкий щебет,

Мов дихання, тихий легіт.

Йдуть дерева передлітні

Ніжно – білі, зореквітні

В трав задуманість шовкову –

Злото – мрію серпанкову.

*****

Заворожи мене спокоєм,

Диханням лагідним дібров

І ніжним запахом, левкоєм,

Ти увійди у серце знов.

Знов зачаруй мене світанням

І співом щирим солов’я,

Бо вже замучений чеканням,

Мов не живу,

а тлію я.

Прийди крізь муки безнадії

Ласкавим подихом весни

В мої прекрасні чудо – мрії,

В мої наївні, щирі сни.

Заворожи мене любов’ю

На мить єдину й на віки,

І я проб’юсь своєю кров’ю

Крізь терни, віддаль і роки…

*****

Не питай мене,

кохана,

Чи пішов я назавжди?

Чи зажила моя рана?

Чи втомивсь я від біди?

Я пішов в свої тривоги,

Я пішов в свою любов…

Розвесніються дороги –

Повернусь до тебе знов.

Я пішов в твоє чекання,

Я пішов у млу розлук;

І гнітючого захлання

Не розірвуть двійко рук.

І втомившись сподіватись,

Ти надії не втрачай,

Звісно, важко дочекатись,

Та на зло усім чекай!

Повернусь я через далі,

Повернусь із забуття;

Розставання всі тривалі

Увінчає вороття.

Повернусь весняним листом,

Повернусь, як зійде сніг,

Квіти ніжноурочисті

Покладу тобі до ніг.

Не питай мене, кохана:

- Нащо, милий, тобі йти?

Знай лиш, люба, незрівнянна,

Я пішов, щоб знов прийти.

*****

В нічному небі виткавсь цвіт

В сріблясто – ніжнім супокої.

Ті зорі чисті – краплі з віт

В звучанні музики німої,

Щоб вітер пристрасно заграв,

Ввібравши в себе ясні звуки,

Дихання пломенів заграв,

Солодкий щем, солодкі муки.

В нічному небі виткавсь цвіт,

Так квітнуть роси на світанні,

Коли врочистий зореквіт

Розітнуть відблиски багряні.

В зірчастім небі дві зорі:

В них очі милі і кохані,

Що засіяли десь, вгорі,

Такі знайомі і незнані.

*****

Яка прекрасна і чудова

І неповторна – ніжна мить,

Коли ця тиша вечорова

Дихне на ясную блакить.

Коли чаруюче мовчання

Розітнуть співи солов’я

І дня червоне догорання

Проводять двоє – ти і я.

*****

Портрет любові

Розсипалось волосся

І спало на плече.

Воно, немов колосся,

Немов ріка тече.

А очі, ніби зорі,

Мов срібло в вишині,

Неначе в синім морі

Гра злато в глибині.

Вуста цвітуть, мов маки,-

Прекрасний диво – цвіт.

А в небі яснім птахи –

То брів стрімкий розліт.

Лице весною дише,

В нім щастя і любов,

Мов вітерець колише,

Що так бунтує кров.

*****

Ранок.

В важкому чеканні

Я дожидаю тебе.

День.

В палкому вітанні

Я обнімаю тебе.

Вечір.

В тужному прощанні

Я проводжаю тебе.

Ніч.

В зірчастім сіянні

Я розшукаю тебе.

*****

Не знаєш ти, яка то серцю мука –

Любить без права на любов,

Коли у відповідь розлука

Бентежить душу, серце, кров.

Коли осяяне горіння

Затьмарив світ без докорів жалю,

Коли лиш чуєш голосіння

На голос спраглий: - Я люблю…

*****

У ранг святих не возвеличу

Просту я жінку і земну,

Іконописному обличчю

Не дано вічну таїну.

Такі звичайні і буденні

(Їх бачить можна повсякчас),

Найважчі ролі не на сцені –

В житті даровані для вас.

Своє призначення одвічне

Ви пронесли через віки,

Наймення горде і величне

В святім покликанні –

жінки.

Не можна словом передати

Чим є для нас

ця жінка – мати.

*****

Пам’яті В. Симоненка

Проймусь навік твоєю біллю,

Вклонюся низько до землі

За нерозтрачену надію,

За світло правди на чолі.

За непідкупне щире слово,

Що Україні ти віддав,

І за батьківську рідну мову,

Що кат в застінках не зламав.

Хай пухом ніжним, лебединим

Землиця буде на віки,

Що вірним захистом єдиним

Для тебе стала в ті роки.

*****

Використана література:

Світанок над Базавлуком: Поезії/упоряд. Л.Ф. Алексаха.- Дніпропетровськ: Січ, 1995-62с.

Редагування матеріалів і комп'ютерний набір - Смислова Лариса Миколаївна, Погрібна Наталія Вікторівна.

Кiлькiсть переглядiв: 668