/Files/images/1408602218_13134342.jpg

Домой!

Леонід Казарін

Хорошо, когда в кармане


Есть билет в Орджоникидзе.

А с "Икаруса" водитель,

Пусть немного, но знаком.

Значит, скоро будем дома,

И не стоит горячиться.

Жди посадки на платформе

В положении таком.

Всё идёт по расписанью:

Перекурим в "Новом Свете",

И до Никополя можно

Почитать и подремать.

Плавно катится автобус.

Не заметим, как доедем.

Путь домой всегда короче -

Это надо понимать.

Зелень слева, зелень справа

От маршрута скоростного.

Солнце падает усталона каховскую волну.

Уезжаю, уезжаю

Я из центра областного

Из трамвайного трезвона

В голубую тишину.

Уезжаю в тихий город

Трудовой горняцкой чести.

Он лежит в степном просторе,

В стороне от шумной трассы.

Не беда, что этот город

Далеко не всем известен.

Для меня зимой и летом

Он прекрасен без прикрас.

Здравствуй, город! Я надолго

Не могу с тобой проститься,

Не могу я откреститься

От твоей большой семьи.

Я твоя, одна из тысяч,

Беспокойная частица.

Я вернулся, и бросаюсь


Вновь в объятия твои.
****

Я ЛЮБЛЮ СВОЄ МІСТО

/Files/images/xwyMu8HADbk.jpg

Валентина Мала

( до 60-річчя міста Покров )

Своє місто вітаю з його ювілеєм!

Шлю вітання з цим святом кожному з вас!

Славлю місто своє й величаю, як знаю!

І запрошую в гості, приїжджайте до нас!

Я люблю своє місто, гарне місто каштанів,

Місто славних творців, шахтарів, гірників,

Місто спорту і праці, молодих й ветеранів,

Вчителів, бізнесменів і робітників.

Тут ходив Мозолевський, людина науки,

І герої Афгану працюють й живуть,

Й гірники сильні духом, золоті у них руки,

Тут навчання у школах успішно ідуть.

За останні роки місто сильно змінилось:

Стали гарними вулиці, б'є ключем наш "тюльпан",

Зацвіло, погарнішало, щось обновилось,

Нехай з'явиться в місті не один ще фонтан!

Хай квітують каштани і радують око,

Процвіта доброта і добробут родин!

Розширяються землі нашого "ПГЗКу"*

І з'являється більше у парках рослин!

Свою щиру любов передам своїм дітям,

Пронесу в своїм серці і усім розкажу,

У дворі ми насадим дерева і квіти,

Приїжджайте у гості, усе покажу!!

Мій поклін керівництву нашого міста!

І великая шана усім гірникам!

Хай населення множиться щодень по триста!

І міцного здоров'я, шановнІ, всім Вам!

*ПГЗКа - Покровський Гірничо-Збагачувальний Комбінат.

16.08.2016Р.

Над Базавлуком

Борис Мозолевський

Мій Базавлуче, вже не буде лучче!


Собі в цім зізнаюся - не комусь...

Стою востаннє на Рибальській кручі

І вже не знаю, чи сюди вернусь..

Не знаю... Базавлуче, Базавлуче,

Пораднику мій щирий в самоті!

Вже б краще бог Перун у мене влучив

Отут, де скелі чисті і круті.

Де степ, і ти, і неба синь, і воля,

І скіфські сни встають із ковили,

Де серед поля хилиться тополя


Над тими, що у нього полягли.
****

Чортомлик

Борис Мозолевський

Степ на світанку дихав полинами,


Вздовж лісосмуг клубочилась імла.

У яблуневій балці між тернами

Пили два лосі воду з джерела.

Ще Чортомлик світився ковилою,

Переливався, сизий від роси.

І соняхи, неначе скіфські вої,


Чекали сонця, спершись на списи.
****

Базавлук

Владислав Чернецький

Слева луг и справа луг,

Посредине - Базавлук.

Вьётся речка невеличка

По степи, по балочке,

Словно девичья косичка

По зелёной наволочке.

Я сижу на берегу

И в погоду, и в ненастье,

Я удачу стерегу,

Удочка - антенна счастья.

Кто-то сало уважает,

Кто-то жареных гусей,

Только слаще не бывает

Базавлукских карасей.

Ветерок волну гоняет,

Пушит в небе облака,

Поплавок слегка качает -

Зря тревожит рыбака.

Аж до грохота в ушах,

До головокружения

Разоралось в камышах

Лягушачье племя.

****

Город прошлого и будущего

Хаймина Людмила Михайловна

Орджоникидзе - второй мой дом,

И уверена я в том,

Что домом я назвать могу,

Другого дома не найду.

Сюда приехала девчёнкой

С моею младшею сестрёнкой

Лет пятьдесят назад

И не боялась я преград.

Как все, училась и трудилась

И поздно спать всегда ложилась.

Семью я позже завела.

Жизнь также плавно потекла.

Город живостью привлёк,

Своими планами далёк.

Город сторился и рос,

Утопал в посадках роз.

Появились школы и сады,

Росли фабрики, заводы.

Учился город и мечтал,

Как побороть свои невзгоды.

Учились взрослые и дети,

Блестнуть стремлись в высшем свете.

Украшали город, как могли,

И наши улицы росли.

Границей были здесь карьеры,

Мужчинам делали карьеру.

С желаньем ехали трудиться,

Была улыбка на их лицах.

И сегодня, в день рожденья,

Я желаю вдохновенья,

Чтобы город жил, творил,

Не угасал, а снова жил.

Молодёжи я желаю

Дорожить делами предков,

Цель иметь, её внедрять,

Город наш не покидать.

Город юнности наш светлый,

Выросший с руин и пепла,

Над тобой звезда сверкает

И вперёд всех призывает!

****

Наша любима школа

Босенко Володимир Іванович

/Files/images/фотошколи.png

У селі Червоний Тік прямо при дорозі

Стоїть, мов дівчина молоденька, всім привітна школа.

Хто б не їхав, хто б не йшов, відвернутися не взмозі,

Бо вона найкрасивіша серед шкіл довкола.

Виникла вона в селі, як жадане дитя,

Як потреба руху до ясного світла,

Як тяга до спраги, як серця биття,

Щоб село розвивалось і квітло.

В день відкриття все село святкувало, раділо,

Бо нарешті з`явився в селі храм науки,

Всі вважали потрібним й почесним це діло,

Бо з навчанням дітей завершалися муки.

Перша школа появилась разом з утворенням

Села в 1926 році, як маленька дитина,

І називалась вона тоді початкова.

А школою тоді була звичайна селянська хатина,

До того ж, ще й зовсім не нова.

В цій школі були дві маленькі кімнати,

В них чотири класи потрібно було розмістити,

А штат складався із двох вчителів,

Поклик серця і часу навчати дітей їх велів.

Продовжить навчання можна було у селах сусідніх,

Сьогодні можна лиш пожаліти дітей отих бідних,

А тоді ніхто не жалів.

І діти пішки ходили в сусідні села всі, хто навчатись хотів.

І лише в 1970 році настав час пожаліти дітей.

В райвиконкомі з`явилась низка важливих ідей.

Поки будується в селі за планом восьмирічка типова,

Повинна негайно збудуватись школа тимчасова.

1 серпня закінчена робота: і вдень, і вночі

Блоки вкладали немов із казки силачі.

Ніхто не вірив, але чудо сталось

1 вересня заняття у цій школі почались.

Школа тепер стала восьмирічка,

І штат вчителів трохи більший вже був,

Хоч навколо школи росла лиш травичка

Та вітер навколо лиш дув.

Всього три роки провчились в ній діти,

Як знову прийшлось всім радіти,

Бо школа новенька типова

Прийняти в обійми дітей була вже готова.

Навколо нової школи тополі, берізки радо зашуміли,

Красуню школу всі прикрашали, як уміли.

І колектив вчителів підібравсь на славу.

Головним було те, що любили дітей,

Час і вміння клали, во ім`я навчання, на славу,

Забуваючи часто про власних дітей.

Для багатьох учнів школа була як другая мати,

Тому при приїзді в село спішать у школу свою завітати

Як до рідної неньки прекраснії діти,

Поділитись ділами своїми й разом порадіти.

А для вчителя більшого щастя немає,

Якщо зерно посіяне в душі дітей

Добротою і щастям у них проростає.

І в їх діях виникає побільше творчих ідей.

І мені випала доля в цій школі попрацювати,

Тому розумію, що більшого щастя немає, як діток навчати.

Умінню навчатись, любові до рідних, до рідного краю, країни,

Що цінного є у житті для людини,

Кожного дня дивитись в їх допитливі очі

І зрозуміти, чого вони хочуть.

І дуже приємно, коли вони виростають

Й при зустрічі радо вітають.

І стає приємно, що не марно працював у цій школі,

Що приймає потрібну участь у їх вибраній долі.

На жаль, в останні роки так в державі склалось,

Що сучасна влада робить все, щоб знищити село,

Але я впевнено скажу, що як би влада не старалась,

Поки в селі працює школа, то разом з нею житиме й село!

Мой город

Мой город мал и нет подсчёта


Его длины и ширины,

И даже с птичьего полёта

Его окраины видны.

За право быть живя и споря,

Он тонет в зелени кругом;

И, пролетая, чайки с моря

Его приветствуют крылом.

Мой город подлинно рабочий,

Пусть неприметен до поры,

В нём ритм труда и в темень ночи

И в час полуденной жары.

Люблю его и так бывает.

Меня, что верен и терпим,

Он каждый день благословляет

Святым напутствием своим.

Люблю его и в час рассвета,

И в деловую суету,

Люблю, когда в начале лета

Садится грач на пахоту.

Люблю закаты золотые

И миг, когда восхода ждут.

Люблю, когда в часы ночные

Вагоны с марганцем бегут.

1995г. В.Осмехин

Люблю, когда в саду вишневом
Дурманом воздух опьянен,
И птиц затишье перед громом,
И пчел чуть уловимый звон.
И в дни досуга спозаранку
Я вновь на речке Базавлук,
Ловлю тарань на поплавчанку
И воду пью с любимых рук.

Валентин Осмехин

Поезії Бориса Мозолевського

Чортомлик

Ліричний відступ

Степ на світанку дихав полинами.

Вздовж лісосмуг клубочилась імла.

У яблуневій балці між тернами

Пили два лосі воду з джерела.

Ще Чортомлик світився ковилою,

Переливався, сизий від роси.

І соняхи, неначе скіфські вої,

Чекали сонця, спершись на списи.

А вдалині чорнів кар'єрний ротор,

Підступно під'їдаючи поля.

Пусте село текло в кар’єр навпроти –

Приречена, рокована земля!..

В якому я столітті? Хто я? Де я?

Чого я вгруз, як пень, у ці горби?

На цьому боці — вольниця Атея,

А ген вже — хід залізної доби.

Я знаю: нам потрібні хліб і сало.

Щоб мати їх — потрібна ще руда.

Сама земля поводиться так само,

Коли нуртує зелень молода.

Я знаю, що колись отут на глині,

Знівелювавши ротора сліди,

Ще виростуть діброви тополині,

А поміж ними зацвітуть сади.

Настане й день, коли в космічнім леті

Ракета нас в нові світи помчить.

Але чогось не стане на планеті,

І щось оте — у кров мені кричить!

...Знесемо до музею, що любили.

Пронумеруєм, впишемо в кадастр.

А скіф Атей із сивої могили

Візьме та й щось найвище не віддасть.

Орджонікідзевські кар’єри

(Ліричний відступ)

Цвіла кембрійська глина синьоперо.

Епохам сповідалася руда.

Вона прийшла, сподівана, як ера,

І, наче вічна пісня, молода.

Ми у човні пливли по скіфських Геррах.

Промінилась під веслами вода.

І життєлюб Григорій Середа

Садив сади на глині по кар'єрах.

З могил нам усміхалися світи.

Було так любо вкупі нам пливти,

Минаючи заплави і озера.

Мостами обіймались береги.

Народи мир на світі берегли.

І райдуга виходила з кар'єру.

Золота симфонія пекторалі

1

Грім стихав за далиною,

Зашерхав на глині.

Окрай балки Хоминої

Паслись коні гливі.

Де не візьмуться грифони!

Впали, ніби кара!

Та й накинулись на коней —

Що не кінь, то й пара.

Б’ють крильми — жалю немає! –

Ще й ревуть жахливо.

Що один хребет ламає.

Другий б’є в загривок.

Згасло сонце. Морок ночі

Все навкруг поглинув.

Наче сливи, кінські очі

Падали у глину.

А за північ над степами

Зайнялося світло:

У яру між черепами

Папороть заквітла.

2

Світе мій щирий, який ти чистий!

Світе прозорий, який ти гожий!

Хочеться ноги в росу вмочити

І цілувати ув очі рожі.

Світе мій білий, людський, казковий!

Від повноти аж вгинається обрій.

Чи, може, кінь загубив підкову,

Чи світить місяць к погоді добрій.

Буйно огудина переплелася.

Квіти медами течуть із огудини.

Світе, оспіваний перепелами,

Жайвором, горлицями, сорокопудами,

Сяй і слався, наш добрий світе,

Небо своє прихили над нами!

Ми твої паростки, ми твої діти, -

Будьмо ж не пасинками, а синами!

3

Облишмо чвари: настає наш час.

Закличмо тільки Гестію у свідки.

Сьогодні найсміливіший із нас

Піде шукати папороті квітку.

Хай це вбрання із білого руна

Йому в дорозі буде як молитва.

В грифонах даль, і виє звірина,

А треба йти, бо світу треба світла.

Ревтиме вій, манитиме мана,

Ще й рідний брат гостритиме сокиру.

Постануть стіни і рови без дна —

Та треба йти, бо людям треба миру.

І раптом він до квітки не дійде,

Знеможе, схибить, звабиться, жахнеться,-

Шекспір своїх сонетів не складе,

Й Гагарін із орбіти не всміхнеться.

Готуйте ж сир, іпаку і кумис!

Готуйте душі про добу новітню!

Нехай легким обранцю буде спис, —

Він все пройде і принесе ту квітку.

І зійде сонце! І відступить ніч.

І дощ напоїть землю неполиту.

І птиці розлетяться вусебіч,

Любов і мир повідуючи світу.

Старий слуга

(Малюнок на чаші, де зображено п’яного скіфа, що розмовляє з гускою)

Ти думаєш, гуско, я п’яний?

А я просто дід конопляний!

І жаль мені, сивому, гуски,

Та цар вимагає закуски.

Гадав, що продам оце гуску

Та спроможусь бабі на хустку.

Аж тут посіпаки недремні —

Неси, кажуть, гуску цареві!

Щоб йому вже тріснуло гузно,

Як мені нести тебе, гуско!

Щоб йому до світа не встати,

Як на наші зариться лати!

Ой, щось на шляху стало грузько, —

Мабуть, я того-таки, гуско!

Мабуть, перетой трохи, сіра, —

Коли б знову баба не била.

А ти не жалій мене, гуско, —

Що-небудь придумаєм хутко!

Я таки не втрачу нічого,

Бо і сам украв тебе вчора.

Україні

Моя любове сонячна, — світи!

Шуми в мої тривоги тополино!

Як ти пливеш в незаймані світи,

Так я до тебе трудним серцем лину.

Оце і все. Мов пил із підошов,

Струсив усі набутки мандрування.

Сто тисяч верст над прірвами пройшов,

Щоб зрозуміть — не треба мудрування.

Хай небо буде небом, дім — то дім.

За летом днів гроза відшаленіла.

Нехай прозорим іменем твоїм

Моя зоря святиться запізніла.

****

Коли б та вернутись в ті ночі і дні,

У степ той розлогий з ярами і кручами!

До діда Федота, до кавунів,

Хай навіть до кривди, гіркої й пекучої.

Прийти б до них знову безхмарним хлоп’ям,

В торбинку поклавши читанку.

Сказати їм тихо: — Добридень, це я! —

І мовчки сховатись за вчительку.

****

В задумі світлий і прекрасний,

Степ спочива на ковилі.

А зорі падають і гаснуть,

Не долетівши до землі.

Звідкіль вони сюди летіли?

З яких світів? З якої мли?

Що розказати нам хотіли? —

Та не зуміли, не змогли.

Невже і я отак завчасно

Впаду, погасну, промину,

До душ людських не докричавшись, їх не розкривши таїну?

Навіщо ж мати світлочола

Дарує нам тоді життя,

Коли немає в нім нічого,

Крім суєти і забуття?

Чи може, жить — не так вже й мало?

І в тім-то, може, й вища суть,

Що зірка задля того й впала,

Щоб світлу душу сколихнуть?

Пектораль

(Босенко Володимир Іванович)

/Files/images/04s12 mozolevskiy.jpg

Для українців уже давно не секрет,

Що скіфи в південних степах проживали,

Що царів і цариць у великих курганах ховали,

Разом з прислугою, охороною, кіньми і скарбу великим пакетом,

Який клали в курган з великим секретом.

Щоб охочі всім цим поживитись, знайти не змогли і навіть не могли подивитись,

Великі кургани завжди великі таємниці тримали.

Не залежно від того, скільки часу минало,

Охочих багато було розорити кургани і добром поживитись,

А дехто з охочих, непевно, був радий, щоб хоч подивитись.

Тож, як кроти, охочі кургани точили руками,

Оббираючи цінність курганів віками.

Інтерес до курганів не пропав і до наших часів,

І як Дамоклів меч у них над головою висів.

А Афанасію Бабенку, що в селі Кам’янка проживав,

Навіть приснилось, що в Товстій могилі золото він розкопав.

Та, на жаль, сну Афанасію не вдалося здійснитись,

Бо одному ой як тяжко лопатою ритись,

Тому замість золота знайшов лише скелет, залізну шаблю і стріли,

А от золото так йому й не зустрілось.

Більше повезло талановитій людині цього часу,

Трудолюбивій людині з трудового класу,

Яку теж цікавили таємниці скіфських курганів,

Тільки з метою пізнання, а не для наживи в кармани.

Ним виявився Борис Мозолевський – археолог від Бога.

От його до Товстої могили в тисяча дев’ятсот сімдесят першому році привела професійна дорога,

До могили, яка двадцять три століття зберігала свої таємниці,

До могили, яка притягувала його, як у велику спеку криниця.

Борису, на щастя, більше повезло, ніж Афанасію,

Бо все почалось без проволочок і катавасій.

І все тільки тому, що знайшлася ще одна людина-фанат,

Яка очолювала в Орджонікідзе гірничий комбінат.

Цією людиною був Григорій Середа, який повірив в одержимість Бориса,

В його впевненість і твердого характеру рису.

Повірив, що дійсно він знайде, сам Борис говорив, щось велике й блискуче,

А раз так він сказав, то зробить це неминуче.

Ось в такому тандемі, від одного помаху руки, поступила довгождана команда,

І біля підніжжя могили заревла сталевих механізмів армада.

Він знав, відчував, що від цього помаху руки

Залежало воскресіння таємниці для світу:

Чи навіки залишити її в землі, чи обережно підняти над світом.

Два тижні точився двобій із могилою,

З великим натхненням, не рахуючись з силами.

Та двадцять першого червня Борисова мрія здійснилась,

Робота розкопок нарешті завершилась.

Борис знайшов те, що так довго шукав,

Недаремно ж по степах України так довго блукав.

Шукав як дорогу до щастя, як життя магістраль,

Стародавню прикрасу – Золоту пектораль.

Коли придивились, то зрозуміли, що пектораль не просто прикраса,

А витвір мистецтва вищого класа.

Так доля до Бориса проявилась прихильною,

А сам Борис виявився, дійсно, людино сильною.

Взявши до рук пектораль, Борис дуже зрадів,

Що не попала вона до рук шахраїв,

Бо якби попала, то зникла б назавжди, навіки,

Як зникають з Землі маленькії ріки.

А Борис все зробив, щоб пектораль належала всьому народу,

А не одному якомусь уроду.

І тепер в музеях займає почесне місце пектораль,

Де можна роздивитись прикраси кожну деталь,

Дивуватись геніальності безіменного скіфського ювеліра

І радіти, що пектораль належить тепер лише Україні.

А жителі міста мають право радіти й пишатись вдвічі

І всім говорити, як би там не було, прямо у вічі:

Щоб злі язики там не казали і які б не читали моралі,

Орджонікідзе було, є і буде залишатись назавжди СТОЛИЦЕЮ ПЕКТОРАЛІ!

Кiлькiсть переглядiв: 123