Домой!
Леонід Казарін
Хорошо, когда в кармане
Есть билет в Орджоникидзе.
А с "Икаруса" водитель,
Пусть немного, но знаком.
Значит, скоро будем дома,
И не стоит горячиться.
Жди посадки на платформе
В положении таком.
Всё идёт по расписанью:
Перекурим в "Новом Свете",
И до Никополя можно
Почитать и подремать.
Плавно катится автобус.
Не заметим, как доедем.
Путь домой всегда короче -
Это надо понимать.
Зелень слева, зелень справа
От маршрута скоростного.
Солнце падает усталона каховскую волну.
Уезжаю, уезжаю
Я из центра областного
Из трамвайного трезвона
В голубую тишину.
Уезжаю в тихий город
Трудовой горняцкой чести.
Он лежит в степном просторе,
В стороне от шумной трассы.
Не беда, что этот город
Далеко не всем известен.
Для меня зимой и летом
Он прекрасен без прикрас.
Здравствуй, город! Я надолго
Не могу с тобой проститься,
Не могу я откреститься
От твоей большой семьи.
Я твоя, одна из тысяч,
Беспокойная частица.
Я вернулся, и бросаюсь
Вновь в объятия твои.
****
Я ЛЮБЛЮ СВОЄ МІСТО
Валентина Мала
( до 60-річчя міста Покров )
Своє місто вітаю з його ювілеєм!
Шлю вітання з цим святом кожному з вас!
Славлю місто своє й величаю, як знаю!
І запрошую в гості, приїжджайте до нас!
Я люблю своє місто, гарне місто каштанів,
Місто славних творців, шахтарів, гірників,
Місто спорту і праці, молодих й ветеранів,
Вчителів, бізнесменів і робітників.
Тут ходив Мозолевський, людина науки,
І герої Афгану працюють й живуть,
Й гірники сильні духом, золоті у них руки,
Тут навчання у школах успішно ідуть.
За останні роки місто сильно змінилось:
Стали гарними вулиці, б'є ключем наш "тюльпан",
Зацвіло, погарнішало, щось обновилось,
Нехай з'явиться в місті не один ще фонтан!
Хай квітують каштани і радують око,
Процвіта доброта і добробут родин!
Розширяються землі нашого "ПГЗКу"*
І з'являється більше у парках рослин!
Свою щиру любов передам своїм дітям,
Пронесу в своїм серці і усім розкажу,
У дворі ми насадим дерева і квіти,
Приїжджайте у гості, усе покажу!!
Мій поклін керівництву нашого міста!
І великая шана усім гірникам!
Хай населення множиться щодень по триста!
І міцного здоров'я, шановнІ, всім Вам!
*ПГЗКа - Покровський Гірничо-Збагачувальний Комбінат.
16.08.2016Р.
Над Базавлуком
Борис Мозолевський
Мій Базавлуче, вже не буде лучче!
Собі в цім зізнаюся - не комусь...
Стою востаннє на Рибальській кручі
І вже не знаю, чи сюди вернусь..
Не знаю... Базавлуче, Базавлуче,
Пораднику мій щирий в самоті!
Вже б краще бог Перун у мене влучив
Отут, де скелі чисті і круті.
Де степ, і ти, і неба синь, і воля,
І скіфські сни встають із ковили,
Де серед поля хилиться тополя
Над тими, що у нього полягли.
****
Чортомлик
Борис Мозолевський
Степ на світанку дихав полинами,
Вздовж лісосмуг клубочилась імла.
У яблуневій балці між тернами
Пили два лосі воду з джерела.
Ще Чортомлик світився ковилою,
Переливався, сизий від роси.
І соняхи, неначе скіфські вої,
Чекали сонця, спершись на списи.
****
Базавлук
Владислав Чернецький
Слева луг и справа луг,
Посредине - Базавлук.
Вьётся речка невеличка
По степи, по балочке,
Словно девичья косичка
По зелёной наволочке.
Я сижу на берегу
И в погоду, и в ненастье,
Я удачу стерегу,
Удочка - антенна счастья.
Кто-то сало уважает,
Кто-то жареных гусей,
Только слаще не бывает
Базавлукских карасей.
Ветерок волну гоняет,
Пушит в небе облака,
Поплавок слегка качает -
Зря тревожит рыбака.
Аж до грохота в ушах,
До головокружения
Разоралось в камышах
Лягушачье племя.
****
Город прошлого и будущего
Хаймина Людмила Михайловна
Орджоникидзе - второй мой дом,
И уверена я в том,
Что домом я назвать могу,
Другого дома не найду.
Сюда приехала девчёнкой
С моею младшею сестрёнкой
Лет пятьдесят назад
И не боялась я преград.
Как все, училась и трудилась
И поздно спать всегда ложилась.
Семью я позже завела.
Жизнь также плавно потекла.
Город живостью привлёк,
Своими планами далёк.
Город сторился и рос,
Утопал в посадках роз.
Появились школы и сады,
Росли фабрики, заводы.
Учился город и мечтал,
Как побороть свои невзгоды.
Учились взрослые и дети,
Блестнуть стремлись в высшем свете.
Украшали город, как могли,
И наши улицы росли.
Границей были здесь карьеры,
Мужчинам делали карьеру.
С желаньем ехали трудиться,
Была улыбка на их лицах.
И сегодня, в день рожденья,
Я желаю вдохновенья,
Чтобы город жил, творил,
Не угасал, а снова жил.
Молодёжи я желаю
Дорожить делами предков,
Цель иметь, её внедрять,
Город наш не покидать.
Город юнности наш светлый,
Выросший с руин и пепла,
Над тобой звезда сверкает
И вперёд всех призывает!
****
Наша любима школа
Босенко Володимир Іванович
У селі Червоний Тік прямо при дорозі
Стоїть, мов дівчина молоденька, всім привітна школа.
Хто б не їхав, хто б не йшов, відвернутися не взмозі,
Бо вона найкрасивіша серед шкіл довкола.
Виникла вона в селі, як жадане дитя,
Як потреба руху до ясного світла,
Як тяга до спраги, як серця биття,
Щоб село розвивалось і квітло.
В день відкриття все село святкувало, раділо,
Бо нарешті з`явився в селі храм науки,
Всі вважали потрібним й почесним це діло,
Бо з навчанням дітей завершалися муки.
Перша школа появилась разом з утворенням
Села в 1926 році, як маленька дитина,
І називалась вона тоді початкова.
А школою тоді була звичайна селянська хатина,
До того ж, ще й зовсім не нова.
В цій школі були дві маленькі кімнати,
В них чотири класи потрібно було розмістити,
А штат складався із двох вчителів,
Поклик серця і часу навчати дітей їх велів.
Продовжить навчання можна було у селах сусідніх,
Сьогодні можна лиш пожаліти дітей отих бідних,
А тоді ніхто не жалів.
І діти пішки ходили в сусідні села всі, хто навчатись хотів.
І лише в 1970 році настав час пожаліти дітей.
В райвиконкомі з`явилась низка важливих ідей.
Поки будується в селі за планом восьмирічка типова,
Повинна негайно збудуватись школа тимчасова.
1 серпня закінчена робота: і вдень, і вночі
Блоки вкладали немов із казки силачі.
Ніхто не вірив, але чудо сталось
1 вересня заняття у цій школі почались.
Школа тепер стала восьмирічка,
І штат вчителів трохи більший вже був,
Хоч навколо школи росла лиш травичка
Та вітер навколо лиш дув.
Всього три роки провчились в ній діти,
Як знову прийшлось всім радіти,
Бо школа новенька типова
Прийняти в обійми дітей була вже готова.
Навколо нової школи тополі, берізки радо зашуміли,
Красуню школу всі прикрашали, як уміли.
І колектив вчителів підібравсь на славу.
Головним було те, що любили дітей,
Час і вміння клали, во ім`я навчання, на славу,
Забуваючи часто про власних дітей.
Для багатьох учнів школа була як другая мати,
Тому при приїзді в село спішать у школу свою завітати
Як до рідної неньки прекраснії діти,
Поділитись ділами своїми й разом порадіти.
А для вчителя більшого щастя немає,
Якщо зерно посіяне в душі дітей
Добротою і щастям у них проростає.
І в їх діях виникає побільше творчих ідей.
І мені випала доля в цій школі попрацювати,
Тому розумію, що більшого щастя немає, як діток навчати.
Умінню навчатись, любові до рідних, до рідного краю, країни,
Що цінного є у житті для людини,
Кожного дня дивитись в їх допитливі очі
І зрозуміти, чого вони хочуть.
І дуже приємно, коли вони виростають
Й при зустрічі радо вітають.
І стає приємно, що не марно працював у цій школі,
Що приймає потрібну участь у їх вибраній долі.
На жаль, в останні роки так в державі склалось,
Що сучасна влада робить все, щоб знищити село,
Але я впевнено скажу, що як би влада не старалась,
Поки в селі працює школа, то разом з нею житиме й село!
Мой город
Мой город мал и нет подсчёта
Его длины и ширины,
И даже с птичьего полёта
Его окраины видны.
За право быть живя и споря,
Он тонет в зелени кругом;
И, пролетая, чайки с моря
Его приветствуют крылом.
Мой город подлинно рабочий,
Пусть неприметен до поры,
В нём ритм труда и в темень ночи
И в час полуденной жары.
Люблю его и так бывает.
Меня, что верен и терпим,
Он каждый день благословляет
Святым напутствием своим.
Люблю его и в час рассвета,
И в деловую суету,
Люблю, когда в начале лета
Садится грач на пахоту.
Люблю закаты золотые
И миг, когда восхода ждут.
Люблю, когда в часы ночные
Вагоны с марганцем бегут.
1995г. В.Осмехин
Люблю, когда в саду вишневом
Дурманом воздух опьянен,
И птиц затишье перед громом,
И пчел чуть уловимый звон.
И в дни досуга спозаранку
Я вновь на речке Базавлук,
Ловлю тарань на поплавчанку
И воду пью с любимых рук.
Валентин Осмехин
Поезії Бориса Мозолевського
Чортомлик
Ліричний відступ
Степ на світанку дихав полинами.
Вздовж лісосмуг клубочилась імла.
У яблуневій балці між тернами
Пили два лосі воду з джерела.
Ще Чортомлик світився ковилою,
Переливався, сизий від роси.
І соняхи, неначе скіфські вої,
Чекали сонця, спершись на списи.
А вдалині чорнів кар'єрний ротор,
Підступно під'їдаючи поля.
Пусте село текло в кар’єр навпроти –
Приречена, рокована земля!..
В якому я столітті? Хто я? Де я?
Чого я вгруз, як пень, у ці горби?
На цьому боці — вольниця Атея,
А ген вже — хід залізної доби.
Я знаю: нам потрібні хліб і сало.
Щоб мати їх — потрібна ще руда.
Сама земля поводиться так само,
Коли нуртує зелень молода.
Я знаю, що колись отут на глині,
Знівелювавши ротора сліди,
Ще виростуть діброви тополині,
А поміж ними зацвітуть сади.
Настане й день, коли в космічнім леті
Ракета нас в нові світи помчить.
Але чогось не стане на планеті,
І щось оте — у кров мені кричить!
...Знесемо до музею, що любили.
Пронумеруєм, впишемо в кадастр.
А скіф Атей із сивої могили
Візьме та й щось найвище не віддасть.
Орджонікідзевські кар’єри
(Ліричний відступ)
Цвіла кембрійська глина синьоперо.
Епохам сповідалася руда.
Вона прийшла, сподівана, як ера,
І, наче вічна пісня, молода.
Ми у човні пливли по скіфських Геррах.
Промінилась під веслами вода.
І життєлюб Григорій Середа
Садив сади на глині по кар'єрах.
З могил нам усміхалися світи.
Було так любо вкупі нам пливти,
Минаючи заплави і озера.
Мостами обіймались береги.
Народи мир на світі берегли.
І райдуга виходила з кар'єру.
Золота симфонія пекторалі
1
Грім стихав за далиною,
Зашерхав на глині.
Окрай балки Хоминої
Паслись коні гливі.
Де не візьмуться грифони!
Впали, ніби кара!
Та й накинулись на коней —
Що не кінь, то й пара.
Б’ють крильми — жалю немає! –
Ще й ревуть жахливо.
Що один хребет ламає.
Другий б’є в загривок.
Згасло сонце. Морок ночі
Все навкруг поглинув.
Наче сливи, кінські очі
Падали у глину.
А за північ над степами
Зайнялося світло:
У яру між черепами
Папороть заквітла.
2
Світе мій щирий, який ти чистий!
Світе прозорий, який ти гожий!
Хочеться ноги в росу вмочити
І цілувати ув очі рожі.
Світе мій білий, людський, казковий!
Від повноти аж вгинається обрій.
Чи, може, кінь загубив підкову,
Чи світить місяць к погоді добрій.
Буйно огудина переплелася.
Квіти медами течуть із огудини.
Світе, оспіваний перепелами,
Жайвором, горлицями, сорокопудами,
Сяй і слався, наш добрий світе,
Небо своє прихили над нами!
Ми твої паростки, ми твої діти, -
Будьмо ж не пасинками, а синами!
3
Облишмо чвари: настає наш час.
Закличмо тільки Гестію у свідки.
Сьогодні найсміливіший із нас
Піде шукати папороті квітку.
Хай це вбрання із білого руна
Йому в дорозі буде як молитва.
В грифонах даль, і виє звірина,
А треба йти, бо світу треба світла.
Ревтиме вій, манитиме мана,
Ще й рідний брат гостритиме сокиру.
Постануть стіни і рови без дна —
Та треба йти, бо людям треба миру.
І раптом він до квітки не дійде,
Знеможе, схибить, звабиться, жахнеться,-
Шекспір своїх сонетів не складе,
Й Гагарін із орбіти не всміхнеться.
Готуйте ж сир, іпаку і кумис!
Готуйте душі про добу новітню!
Нехай легким обранцю буде спис, —
Він все пройде і принесе ту квітку.
І зійде сонце! І відступить ніч.
І дощ напоїть землю неполиту.
І птиці розлетяться вусебіч,
Любов і мир повідуючи світу.
Старий слуга
(Малюнок на чаші, де зображено п’яного скіфа, що розмовляє з гускою)
Ти думаєш, гуско, я п’яний?
А я просто дід конопляний!
І жаль мені, сивому, гуски,
Та цар вимагає закуски.
Гадав, що продам оце гуску
Та спроможусь бабі на хустку.
Аж тут посіпаки недремні —
Неси, кажуть, гуску цареві!
Щоб йому вже тріснуло гузно,
Як мені нести тебе, гуско!
Щоб йому до світа не встати,
Як на наші зариться лати!
Ой, щось на шляху стало грузько, —
Мабуть, я того-таки, гуско!
Мабуть, перетой трохи, сіра, —
Коли б знову баба не била.
А ти не жалій мене, гуско, —
Що-небудь придумаєм хутко!
Я таки не втрачу нічого,
Бо і сам украв тебе вчора.
Україні
Моя любове сонячна, — світи!
Шуми в мої тривоги тополино!
Як ти пливеш в незаймані світи,
Так я до тебе трудним серцем лину.
Оце і все. Мов пил із підошов,
Струсив усі набутки мандрування.
Сто тисяч верст над прірвами пройшов,
Щоб зрозуміть — не треба мудрування.
Хай небо буде небом, дім — то дім.
За летом днів гроза відшаленіла.
Нехай прозорим іменем твоїм
Моя зоря святиться запізніла.
****
Коли б та вернутись в ті ночі і дні,
У степ той розлогий з ярами і кручами!
До діда Федота, до кавунів,
Хай навіть до кривди, гіркої й пекучої.
Прийти б до них знову безхмарним хлоп’ям,
В торбинку поклавши читанку.
Сказати їм тихо: — Добридень, це я! —
І мовчки сховатись за вчительку.
****
В задумі світлий і прекрасний,
Степ спочива на ковилі.
А зорі падають і гаснуть,
Не долетівши до землі.
Звідкіль вони сюди летіли?
З яких світів? З якої мли?
Що розказати нам хотіли? —
Та не зуміли, не змогли.
Невже і я отак завчасно
Впаду, погасну, промину,
До душ людських не докричавшись, їх не розкривши таїну?
Навіщо ж мати світлочола
Дарує нам тоді життя,
Коли немає в нім нічого,
Крім суєти і забуття?
Чи може, жить — не так вже й мало?
І в тім-то, може, й вища суть,
Що зірка задля того й впала,
Щоб світлу душу сколихнуть?
Пектораль
(Босенко Володимир Іванович)
Для українців уже давно не секрет,
Що скіфи в південних степах проживали,
Що царів і цариць у великих курганах ховали,
Разом з прислугою, охороною, кіньми і скарбу великим пакетом,
Який клали в курган з великим секретом.
Щоб охочі всім цим поживитись, знайти не змогли і навіть не могли подивитись,
Великі кургани завжди великі таємниці тримали.
Не залежно від того, скільки часу минало,
Охочих багато було розорити кургани і добром поживитись,
А дехто з охочих, непевно, був радий, щоб хоч подивитись.
Тож, як кроти, охочі кургани точили руками,
Оббираючи цінність курганів віками.
Інтерес до курганів не пропав і до наших часів,
І як Дамоклів меч у них над головою висів.
А Афанасію Бабенку, що в селі Кам’янка проживав,
Навіть приснилось, що в Товстій могилі золото він розкопав.
Та, на жаль, сну Афанасію не вдалося здійснитись,
Бо одному ой як тяжко лопатою ритись,
Тому замість золота знайшов лише скелет, залізну шаблю і стріли,
А от золото так йому й не зустрілось.
Більше повезло талановитій людині цього часу,
Трудолюбивій людині з трудового класу,
Яку теж цікавили таємниці скіфських курганів,
Тільки з метою пізнання, а не для наживи в кармани.
Ним виявився Борис Мозолевський – археолог від Бога.
От його до Товстої могили в тисяча дев’ятсот сімдесят першому році привела професійна дорога,
До могили, яка двадцять три століття зберігала свої таємниці,
До могили, яка притягувала його, як у велику спеку криниця.
Борису, на щастя, більше повезло, ніж Афанасію,
Бо все почалось без проволочок і катавасій.
І все тільки тому, що знайшлася ще одна людина-фанат,
Яка очолювала в Орджонікідзе гірничий комбінат.
Цією людиною був Григорій Середа, який повірив в одержимість Бориса,
В його впевненість і твердого характеру рису.
Повірив, що дійсно він знайде, сам Борис говорив, щось велике й блискуче,
А раз так він сказав, то зробить це неминуче.
Ось в такому тандемі, від одного помаху руки, поступила довгождана команда,
І біля підніжжя могили заревла сталевих механізмів армада.
Він знав, відчував, що від цього помаху руки
Залежало воскресіння таємниці для світу:
Чи навіки залишити її в землі, чи обережно підняти над світом.
Два тижні точився двобій із могилою,
З великим натхненням, не рахуючись з силами.
Та двадцять першого червня Борисова мрія здійснилась,
Робота розкопок нарешті завершилась.
Борис знайшов те, що так довго шукав,
Недаремно ж по степах України так довго блукав.
Шукав як дорогу до щастя, як життя магістраль,
Стародавню прикрасу – Золоту пектораль.
Коли придивились, то зрозуміли, що пектораль не просто прикраса,
А витвір мистецтва вищого класа.
Так доля до Бориса проявилась прихильною,
А сам Борис виявився, дійсно, людино сильною.
Взявши до рук пектораль, Борис дуже зрадів,
Що не попала вона до рук шахраїв,
Бо якби попала, то зникла б назавжди, навіки,
Як зникають з Землі маленькії ріки.
А Борис все зробив, щоб пектораль належала всьому народу,
А не одному якомусь уроду.
І тепер в музеях займає почесне місце пектораль,
Де можна роздивитись прикраси кожну деталь,
Дивуватись геніальності безіменного скіфського ювеліра
І радіти, що пектораль належить тепер лише Україні.
А жителі міста мають право радіти й пишатись вдвічі
І всім говорити, як би там не було, прямо у вічі:
Щоб злі язики там не казали і які б не читали моралі,
Орджонікідзе було, є і буде залишатись назавжди СТОЛИЦЕЮ ПЕКТОРАЛІ!
Редагування матеріалів і комп'ютерний набір - Погрібна Наталія Вікторівна.
Кiлькiсть переглядiв: 804