/Files/images/рис.png Сценарій

години пам’яті

«Жінки України в Другій світовій війні»

Мета: розширити знання учнів та узагальнити інформацію про героїв Другої світової війни, зокрема українських жінок; формувати патріотичні почуття гордості за співвітчизниць, які в час тяжких випробувань для країни не залишилися осторонь, а на рівні з чоловіками захищали свій народ від нацистських окупантів; ушанувати пам'ять тих, хто загинув у Другій світовій війні; сприяти пробудженню бажання вивчати історію своєї держави, берегти її традиції, уболівати за майбутнє країни, виховувати в учнів повагу до героїчних подвигів співвітчизників.

Обладнання: комп’ютер, цифровий фотоапарат.

Присутні: учні 10-го класу, бібліотекар читальної зали Центральної міської бібліотеки, представник міської газети.

ХІД ЗАХОДУ

· Організаційний момент.

· Вступне слово бібліотекаря.

- Як тільки вберуться у чарівні білі квіти сади навесні, засвітять дивовижні свічки каштани, а в повітрі розіллється тонкий і ніжний аромат, в бузкових кущах заллються піснями невсипущі солов’ї, а вся земля випромінюватиме радість і щастя, нестримну жагу до життя, в один з таких прекрасних днів ми вшановуємо пам'ять тих, хто загинув у роки Другої світової війни.

“Війна – справа чоловіча”. "У війни не жіноче обличчя" – писала білоруська письменниця і журналіст Світлана Алєксієвич. Однак у ХХ-му сторіччі участь жінок у війні, причому не тільки як медичного персоналу, але й зі зброєю в руках, стає реальністю в період Другої світової.

Жінка і війна... Про це не можна говорити без хвилювання. В грізні роки воєнного лихоліття мати, любляча дружина, сестра чи кохана – нарівні з чоловіками рішуче і відважно ставала на захист своєї країни.

Жінка воювала… Вбивала ворога, який з неймовірною жорстокістю йшов нашою землею, палив і руйнував домівки, знищував усе живе на своєму шляху.

Жіноча частина нашого народу разом з чоловіками, дітьми та людьми похилого віку винесла на своїх плечах всі тяготи Великої війни. Жінки вписали в літопис війни чимало славних сторінок.

Історія ще не знала такої масової участі жінок у збройній боротьбі за Батьківщину, яку показали жінки в роки боротьби з нацизмом. Домігшись зарахування в ряди воїнів армії, жінки та дівчата оволоділи майже усіма військовими спеціальностями і разом зі своїми чоловіками, батьками і братами несли військову службу у всіх родах військ Збройних Сил.

Жінки були на лінії фронту медиками, льотчицями, снайперами, в частинах ППО, зв'язковими, розвідницями, водіями, топографами, репортерами, навіть танкістками, артилеристами і служили в піхоті. Жінки активно брали участь у підпіллі, у партизанському русі.

Жінки взяли на себе безліч «чисто чоловічих» спеціальностей в тилу, так як чоловіки пішли на війну, і хтось повинен був стати за верстат, сісти за кермо трактора, стати обхідником залізниць, освоїти професію металурга і т. ін.

За підрахунками істориків, у роки Великої світової війни понад 2 мільйони жінок брали участь у війні, 800 тисяч з яких перебували безпосередньо на фронті.

Одна з жінок, що дійшла до Берліна, на стіні рейхстагу написала:
“Я, Софія Кунцевич, прийшла в Берлін, щоб убити війну ”.

Неможливо розповісти про всіх жінок, які воювали, але хочеться пригадати імена хоча б деяких наших співвітчизниць, які своєю мужністю і безкорисною любов’ю до Батьківщини, усіма силами, інколи ціною власного життя, наближали День Перемоги.

· Розповідь бібліотекаря про українських жінок, що стали героями у війні.

- Перша, про кого хочеться згадати – це учасниця Великої світової війни, Герой Радянського Союзу, санітар роти 835-го стрілецького полку 237-ої стрілецької дивізії 40-ої армії Воронезького фронту, старшина медичної служби Щербаченко Марія Захарівна.

Народилася вона 14 лютого 1922 року в селі Єфремівка, тепер Первомайського району Харківської області в сім’ї селян.

У десятилітньому віці залишилась сиротою, виховувалась під опікою старшого брата. Закінчила 7 класів, бухгалтерські курси. Працювала помічником бухгалтера у колгоспі. Під час нацистської окупації залишалась у своєму селі, мужньо перенісши всі тяготи окупації. Після звільнення району від окупантів, дівчина пішла на фронт, закінчивши курси санітарок при Самаркандському медичному училищі.

В армії з березня 1943 року. З перших днів давала відсіч ворогу в лавах бійців з автоматом у руках.

Бойове хрещення одержала в боях за Суми, врятувавши 9 тяжко поранених воїнів. У ніч на 24 вересня 1943 року санітар Марія Щербаченко разом зі своїм підрозділом переправлялась через Дніпро в районі села Гребені Кагарлицького району Київської області. Під час переправи човен, в якому була Щербаченко, сів на мілину. Дівчина разом з іншими безстрашно стрибнула в холодну воду. За 10 днів винесла з поля бою і надала першу медичну допомогу 112-м пораненим бійцям. Тяжко поранених особисто переправляла через ріку до найближчого медпункту.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 жовтня 1943 року Марії Захарівні Щербаченко присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

Після війни Марія Захарівна була демобілізована. Закінчила Ташкентську юридичну школу, до виходу на пенсію працювала юристом.

Нагороджена орденами Леніна, Вітчизняної війни 1-го ступеня, медалями, зокрема медаллю Міжнародного комітету Червоного Хреста ім. Флоренс Найтінгейл, яка була вручена їй у 1973 році за милосердя, героїзм і звитягу, проявлені нею при спасінні тяжкопоранених на полі бою.

Зараз живе в Києві.

Але вона – одна з небагатьох, хто залишився в живих.

Сумна статистика: з 27 партизанок і підпільниць 22 нагороджені посмертно, з 16 представниць сухопутних військ - 13 посмертно. Варто відзначити, що 30 чоловік нагороди знайшли після війни. Так, указом від 15 травня 1946 шість льотчиць 46-го гвардійського Таманського авіаційного полку отримали «Золоті Зірки» Героїв, а до 20-річчя Перемоги були нагороджені відразу 14 жінок, щоправда, 12 з них посмертно.

Останній раз звання Героя Радянського Союзу жінкам було присвоєно 5 травня 1990 року: «Золотою Зіркою» була нагороджена Катерина Дьоміна - колишня санінструктор 369-го окремого батальйону морської піхоти. Героями (посмертно) стали дві льотчиці - Катерина Зеленко та Лідія Литвяк. Старший лейтенант Зеленко 12 вересня 1941 на своєму бомбардувальнику Су-2 таранила німецький винищувач Ме-109. Зеленко загинула, знищивши ворожий літак. Це був єдиний таран в історії авіації, виконаний жінкою.

Молодший лейтенант Лідія Литвяк - найрезультативніша жінка-винищувач, яка особисто збила 14 ворожих літаків і загинула в повітряному бою 1 серпня 1943.

Окремо хочеться зупинитися на життєвій історії Людмили Михайлівни Павличенко – найвідомішої жінки-снайпера часів Другої світової війни. До липня 1942 року на рахунку студентки історичного факультету Київського університету було 309 знищених військовиків супротивника (у тому числі 36 снайперів).

Для порівняння: за чотири роки війни росіянин Василь Зайцев, герой Сталінграда, автор книги “За Волгою землі для нас не було. Записки снайпера”, убив 211 німців. Він був талановитим снайпером. А вона була феноменальною. Людмила вміла ставати невидимкою.

1942 року Людмила Павличенко в складі радянської делегації відвідала США і Канаду. Турне українки супроводжувалося незмінним успіхом серед американської публіки, яка повсюдно з великою помпою, як кінозірку, зустрічала “дівчину-снайпера, українську героїню”. Людмила побувала в Чикаго, Міннеаполісі, Денвері, Сіетлі, Сан-Франциско. А в Голлівуді зустрілася із Чарлі Чапліном.

Американський співак кантрі Вуді Гатрі присвятив дівчині пісню Miss Pavlichenko, у якій він звертається до української красуні: “Більш ніж три сотні нацистів загинуло від твоєї зброї “.

Цікавий факт. Виступаючи на асамблеї, Людмила своїм дзвінким голосом промовила: “Джентльмени, мені – 25 років. На фронті я вже встигла знищити 309 фашистських загарбників. Чи не здається вам, джентльмени, що ви надто довго ховаєтеся за моєю спиною?!” Натовп на мить сторопів, а потім вибухнув несамовитим гомоном схвалення.

Але перш ніж відбулася ця поїздка – а в житті Павличенко буде ще безліч інших закордонних вояжів – була війна.

А до війни – звичайне для того покоління життя: навчання, спорт, робота.

Народилася Людмила Павличенко 12 липня 1916 року в місті Білій Церкві в Україні, де навчалася в школі №3. Коли Люді виповнилося 14 років, її сім’я переїхала до Києва. Тут по закінченні дев’ятого класу Людмила пішла шліфувальницею на завод “Арсенал”, а водночас навчалася в десятому класі.

У 1937-му дівчина вступила на історичний факультет Київського державного університету.

Учорашні школярі, активно включаючись у доросле життя, не забували, що в ньому можуть знадобитися не зовсім звичайні навички. Тодішня молодь стрибала з парашутом із вишок, що стояли мало не в кожному місті, й отримувала значки “Ворошиловського стрільця”. Студентка Павличенко і тут не пасла задніх: вона закінчила школу ТСОАВІАХІМ (Товариство сприяння обороні, авіаційному і хімічному будівництву), потім перейменованого в ДОСААФ.

Коли почалася Друга світова, Людмила була на дипломної практиці в Одесі. Вона відразу ж записалася добровольцем на фронт. Бойове хрещення відбулося там же, під Одесою. Далі – передислокація в Севастополь, поранення, контузія, відмова лягати в шпиталь і відкриття рахунку – свого особистого рахунку, який дівчина-снайпер пред’явила віроломному агресору.

Мстилася Людмила й за свого бойового товариша Льоню Куценка, який разом із нею прийшов у прославлену 25-ту стрілецьку дивізію імені Чапаєва. Якось німці, які полювали на наших снайперів, обстріляли місце, де ховалися в засідці Людмила та Леонід. Після мінометного обстрілу Куценко був важко поранений – осколком йому відірвало руку. Людмила витягла свого друга з-під обстрілу, але в шпиталі Леонід помер.

Снайпери полювали на снайперів – і часто складно було зрозуміти, хто з них – мисливець, а хто – здобич. Навесні 1942 року нашим воякам дуже дошкуляв німецький снайпер, він уже поклав двох Людмилиних однополчан. І тоді на завдання пішла Павличенко. Перечекавши вогку й імлисту ніч, вона всього на якусь мить випередила свого суперника – і «зняла» його.

Потім Люда підповзла до тіла й витягла з його кишені снайперську книжку. Поряд з назвами французьких міст стояли цифри. Більш як 400 французів і англійців загинуло від руки вбитого Павличенко гітлерівця. Свій бойовий рахунок він відкрив у Європі ще 1940 року. У Севастополь німецького снайпера перекинули на початку 1942-го, і нашкрябана тушшю цифра “100” стосувалася вже знищених бійців нашої армії.

За відвагу, військову майстерність, мужність, проявлені в боротьбі з ворогом, Людмила Павличенко 25 жовтня 1943-го отримала звання Героя Радянського Союзу. Після найжорстокіших боїв у Севастополі поранену Павличенко вивезли 16 червня 1942 з міста в Москву, вилікували, і вона почала викладати в школі для снайперів. А в серпні в складі радянської делегації вона вирушила в поїздку до Америки на Асамблею молоді та студентів антинацистських країн. Асамблею організувала Елеонора Рузвельт – дружина американського президента. Під час прийому в президента Сполучених Штатів Франкліна Рузвельта його дружина й запросила Людмилу Павличенко в поїздку по країні.

Павличенко стала подругою Елеонори Рузвельт. Перша леді США захоплювалася мужністю і внутрішньою силою українки.

«Вона перемогла в усіх своїх війнах. Як солдат, як дипломат і як жінка», – сказала вона якось про українську снайперку.

Пішла із життя Людмила Михайлівна досить рано – 27 жовтня 1974 року.

Заповнити пробіли в знаннях українців про відому землячку допоможе фільм «Незламна». За словами вітчизняного режисера Сергія Мокрицького, ця стрічка передусім – не про війну, а про дивовижну українську дівчину зі складною долею. Картина охоплює період з 1937-го по 1957 рік.

В основу фільму «Незламна» лягла автобіографічна книга Людмили Павличенко «Героїчна бувальщина». Залізна леді Павличенко була не просто прекрасним снайпером, вона так само, як і звичайна жінка, хотіла кохати і бути коханою. Але війна зламала долю Людмили і змусила її жити за іншими законами.

Перегляд учнями документальної стрічки про Людмилу Павличенко з циклу «Сильні українки». (5 хв)

· Заключне слово бібліотекаря.

- Українські жінки були готові до подвигу, але не були готові до армії, і те, з чим їм довелося зіштовхнутися на війні, виявилося для них несподіванкою. Цивільній людині завжди важко перешикуватися “на військовий лад”, жінці – особливо. Армійська дисципліна, солдатська форма на багато розмірів більша, чоловіче оточення, важкі фізичні навантаження – все це виявилося нелегким випробуванням. Але це була саме та “буденна речовинність війни, про яку вони, коли просилися на фронт, не підозрювали”. Потім був і сам фронт – зі смертю й кров’ю, із щохвилинною небезпекою й “вічно наздоганяючим, але приховуваним страхом”.

Потім, через роки, ті, хто вижив, зізнаються: “Коли подивишся на війну нашими, жіночими очами, так вона страшніша ніж страшне”. Потім вони самі будуть дивуватися тому, що змогли все це витримати. “Чоловік, він міг винести, – згадує колишній снайпер Тамара Михайлівна Степанова. – Він все ж таки чоловік. А от як жінка могла, я сама не знаю. Я тепер, як тільки згадаю, то мене жах охоплює, а тоді все могла ”. Повернувшись із фронту, у колі своїх одноліток вони почували себе набагато старшими, тому що дивилися на життя зовсім іншими очима – очима, що бачили смерть.

Ні, не жіноча справа – війна!

Але саме жінки відіграли важливу роль у перемозі наших чоловіків. Якщо чоловіки бачили жінку на передовий, у них обличчя іншими ставали, навіть звук жіночого голосу їх перетворював. На думку багатьох, присутність жінки на війні, особливо перед обличчям небезпеки, облагороджувала чоловіка, робила його “набагато хоробрішим”. Колишні солдати із вдячністю згадують медсестер, які виносили поранених з поля бою, виходжували в медсанбатах і госпіталях, боролися з ними поруч. Тому роль жінок у війні переоцінити неможливо.

Жінка-Друг, соратник, бойовий товариш, що ділив всі тяготи війни нарівні із чоловіками, сприймалася ними зі справжньою повагою.

За заслуги в боротьбі з нацистськими загарбниками в роки Великої світової війни понад 150 тис. жінок були нагороджені бойовими орденами й медалями.

Тому забути про вклад у перемогу наших співвітчизниць ми просто не маємо права!

· Завершити наш захід хочеться словами відомого поета Василя Рудого:

Щоб квітла Україна у віках!

Щоб матері і діти не страждали!

Щоб тих, хто прокладав до волі шлях,

Нащадки вдячні завжди пам’ятали!

Сценарій підготувала завідуюча відділом обслуговування Погрібна Наталія Вікторівна.

Використані джерела:

Козуля О. Жінки в історії України.─ К.: Український центр духовної культури. 1993.─ 256 с.

Українки в історії/ за заг. Ред.. В. Борисенко.— К.: Либідь, 2004.— 328с.; іл.

Інтернет –джерела:

http://szenki.in.ua/index.php/scenarii/stsenarii-do-dnia-peremohy-9-travnia/727-sviato-zi-slozamy-na-ochakh-den-peremohy

http://www.solor.gov.ua/citizen/19

http://wartime.org.ua/1329-rol-zhnok-u-veliky-vtchiznyany-vyn-cifri-fakti.html

http://meest-online.com/history/figure/lyudmyla-pavlychenko-herojinya-ssha/

http://gvizdivtsi.org.ua/жінки-і-війна/

http://wartime.org.ua/1330-zhnki-geroyi-radyanskogo-soyuzu.html

Кiлькiсть переглядiв: 7827