• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• Віртуальні виставки
• Герої Афгану - наші земляки

Виставка підготовлена

Погрібною Наталією Вікторівною

за матеріалами книги

"Палящий ветер Афганистана".

Палящий ветер Афганистана: Книга о воинах-интернационалистах Днепропетровщины, погибших в афганской войне/Сост. Г. С. Бурейко.- Днепропетровск: Сич, 1991.-431с.

Губа Віталій Іванович

Рядовий, кулеметник. Народився 22 липня 1965 р., загинув 6 квітня 1984 р. Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно).

У місті Орджонікідзе, розповідаючи про Віталія, підкреслювали: загинув вісімнадцятирічним. Від цього ще гіршою э біль утрати. Дійсно, на той час йому тільки йшов дев'ятнадцятий. Народився 22 липня 1965 року, а загинув смертю хоробрих 6 квітня 1984 року, посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Встиг прослужити всього півроку.

Віталій був четвертою дитиною в сім'ї. Батько, Іван Васильович, працював слюсарем у Північному кар'єрі гірничозбагачувального комбінату, мати, Зоя Миколаївна, - технічкою. Старші, Сергій і Світлана, живуть в інших містах, а середній, Володимир, - в Орджонікідзе.

Як відомо, самих менших люблять найбільше. Але він не був маминим синочком. Після закінчення десяти класів СШ № 3 вступив на навчання до місцевого профтехучилища за спеціальністю машиніст бульдозера. Встиг навіть трохи попрацювати до призову в армію у Північному кар'єрі.

Дуже любив опікати менших, багато грав з ними. За це сусіди лагідно називали його загальнодворовою нянею. І в школі, і в профтехучилищі завжди був лідером, захищав слабких і скривджених. Це він називав «встановлювати рівновагу». Багато часу віддавав спорту. Про це свідчать грамоти, диплом громадського інструктора-судді з футболу. У профтехучилищі був нагороджений за третє місце в конкурсі «А ну-ка, парни!»

Про нього, як лідера молоді, свідчать приклад із практики допомоги колгоспам. Якось прибирали картоплю в жовтні, коли але ночами траплялися заморозки. Було зоране велике поле, і якщо до кінця дня не прибрати картоплю, то за ніч вона може підмерзнути. А хлопці до обіду вже втомилися. І тоді Віталій, використовуючи свій авторитет і організаторські здібності, мобілізував їх на виконання завдання.

Любив бувати у бабусі, Катерини Самійлівни, в селі Мар'янському Апостолівського району. Обробляв огород, доглядав за садом. Коли отримав повістку з армії, дуже журився, що цілих два роки не зможе допомагати.

З Афганістану написав батькам командир. Підрозділ, в якому служив рядовий Губа, оточили заколотники. Він своїм кулеметом стримував нападників, поки окопувалися товариші. Як це нерідко трапляється на війні, віддав своє життя за інших. За це йому вдячна пам'ять земляків і завжди живі квіти біля стели загиблим в Афганістані, де викарбуване і його ім'я.

До свого самоствердження він йшов всі ці роки: «встановлював рівність» там, де бачив несправедливість, оберігав від перших заморозків зорані поля, допомагав іншим. Хтось, згадуючи Віталіка, порівняв його зі згустком енергії. Так, активності, окриленості йому було не позичати. Він і там, на війні, намагався у всьому бути першим. А як розумів свою першість - це він довів у останньому бою.

Віктор Собурь

Жуков Павло Вікторович

Єфрейтор, кулеметник. Народився 21 січня 1960 р., помер від ран 4 вересня 1980 р.

Павло належав до того призову молодих воїнів, які одними з перших почали надавати інтернаціональну допомогу молодій республіці Афганістан. Навчався в Орджонікідзевської ЗОШ № 1, потім у міському професійно-технічному училищі. Правда, в училищі навчався лише один рік. У сімнадцять років пішов працювати в електроцех № 2, а ще через рік перейшов до ремонтно-механічного цеху гірничозбагачувального комбінату.

Так сталося, що з батьком, Віктором Павловичем, жив недовго, вихованням займалася мати, Євгенія Василівна. Це в певній мірі позначилося на формуванні його характеру: був дуже слухняним і ласкавим, як дівчина. І в жартівливих номерах армійської художньої самодіяльності в Афганістані, пов'язаних з паранджою, часто грав жіночі ролі.

Але ці особливості не завадили швидко освоїти спеціальність токаря. Очевидці розповідали, що всі машиністи крокуючих екскаваторів з видобутку марганцевої руди добре знали молодого токаря Жукова. Навіть склалася така думка, що якщо виготовлення зламаної деталі доручили Павлу, значить, екскаватор довго не простоїть. Працював хлопець із зацікавленістю, творчо. За той недовгий термін, що встиг попрацювати до армії, подав раціоналізаторську пропозицію, за що отримав матеріальну винагороду. А керівництво цеху оголосило подяку і видало грошову премію.

Винахідливість і майстерність ніби народилися разом з ним. Навіть старший брат Сергій, який більше любив читати книги, прохав Павлика виготовити йому ключку, кріплення для лиж, зручний рюкзак. Брати дуже любили ходити в туристичні походи, ночувати біля річки. Тому у них завжди були наготові намети, рюкзаки та інше спорядження для подорожей.

Ще в школі у Павла виявилися здібності красиво писати й малювати. В музеї бойової слави ПТУ № 50, де присвячена йому експозиція, зберігається намальована ним лист-листівка, яким з Афганістану він привітав з днем народження маму. Уміння красиво писати і малювати стало в нагоді під час служби в армії. Заповнював солдатські книжки, випускав «Бойовий листок», товаришам робив подарункові написи на книгах, альбомах.

І чітко знав свій військовий обов'язок. За одну дуже складну бойову операцію рядовому Жукову було надано 20-денну відпустку з виїздом на батьківщину. Павло помер 4 вересня 1980 року. Як дорога реліквія зберігається його медаль «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу».

Віктор Собурь

Клоков Сергій Володимирович

Рядовий, що заряджає. Народився 2 лютого 1965 р., загинув 17 квітня 1984 р.

Народився Сергій в місті Орджонікідзе. Закінчив вісім класів СШ № 5, в місцевому профтехучилищі здобув фах слюсаря з ремонту гірничого обладнання. Після навчання трохи попрацював черговим слюсарем в Чкаловському кар'єрі № 1 гірничозбагачувального комбінату.

Мати, Катерина Іванівна, і батько, Володимир Миколайович, який теж за цією спеціальністю працював на комбінаті, вчили сина працьовитості, самостійності та чесності. Тому всім, чого досяг за своє коротке життя, він зобов'язаний своїй завзятості.

А досяг чимало. Перш за все, змусив усіх поважати в собі людину. Як згадують педагоги ПТУ № 50, Сергій був зухвалим, не визнавав ніяких авторитетів, що дехто готовий був розцінити як недисциплінованість. Але ці особливості натури найбільше характеризували його як особистість, що володіє цінними громадянськими якостями.

Це підтверджується його вчинками. Коли після поранення в Афганістані його відпустили додому для реабілітації, Сергій, не пробувши з рідними і години, побіг до школи, потім в профтехучилище. Хотілося якомога швидше побачити вчителів, дізнатися, якими інтересами живуть його колишні однокласники.

До закінчення терміну, відпущеного йому на лікування, почав збиратися в свою частину:

- Не можу спокійно відпочивати, коли мої товариші наражаються на небезпеку. Такого почуття ліктя, такої дружби, як там, я не зустрічав, - розповідав він заступнику директора з навчально-виховної роботи училища Василині Трохимівні Лінській.

Він і вдома мав багато друзів. Грав на гітарі, добре співав, був завжди бажаним гостем на урочистих проводах в армію старших товаришів, брав активну участь у самодіяльності, виїжджав на конкурси до обласного центру. Видно, народився Сергій під привітною зіркою. Доля щедро наділила його багатьма хорошими якостями. Але повністю розкритися вони не встигли - завадила війна.

У дитячих іграх Сергій часто уявляв себе танкістом. Так сталося, що в армії він заряджав танк. Як несхожі виявилися реальність і далекі дитячі мрії! Але і тут, в умовах жорстокої війни, залишився той хлопчик Сергійко - щирий, чесний до кінця. І коли потрібно було діяти, він в найнебезпечнішу хвилину не ховався за танкову броню, тому що всією душею бажав братньому народу щастя та благополуччя. Свідчення цього - медаль «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу», яку дбайливо зберігають в сім'ї.

Загинув рядовий Клоков у квітні 1984 року. Але пісні, які він співав, доспівають інші. І не в'януть квіти на його могилі й біля стели з його ім'ям.

Віктор Собурь

Макаричев Андрій Іванович

Рядовий, стрілок-гранатометник. Народився 17 вересня 1963 р., загинув 11 жовтня 1983 р. Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно).

Хлопчик ріс третьою дитиною в родині. Старші, Сергій та Ірина, дуже душевно до нього ставилися. А він в свою чергу передавав ці почуття молодшому Івану. Як згадує мати, Лідія Тарасівна, Андрійко ріс ніжним і чуйним, як дівчина. Охоче допомагав їй. Підмете в кімнатах, протре пил, збігає до магазину за покупками.

Так склалося, що після закінчення десяти класів Орджонікідзевської СШ № 6 його в тому ж році взяли в армію. Всьому «виною» сімнадцять днів. Оскільки він народився 17 вересня 1963 року, то змушений був майже на рік пізніше піти до першого класу. І в той час, як багато його однолітків вчилися в міському професійно-технічному училищі, він осягав ази своєї професії - чергового слюсаря з ремонту обладнання - в Богданівському кар'єрі Орджонікідзевського гірничозбагачувального комбінату. Тут працював машиністом бульдозера і його батько Іван Дмитрович.

Мабуть, тому, що ріс у багатодітній родині, Андрій був, як кажуть, компанійським хлопцем. Коли навчався в молодших класах, майже весь вільний час проводив у дитячому клубі за місцем проживання: виготовляв разом з вихователями різні вироби, влаштовував ігри. Іноді просив у матері трохи борошна, солі, варення - пекли пиріжки.

Коли став дорослішим - захоплювався легкою атлетикою, волейболом. Під час навчання в школі займав призові місця в олімпіадах з трудового виховання.

Особливо любив бувати на фермі села Чортомлик, де працювала дояркою мамина племінниця Бараннік Наташа. Андрій старанно доглядав за коровами: давав їм корм, чистив стійла, налаштовував доїльні апарати. За цю працьовитість колгоспники його дуже любили. Коли прийшло повідомлення про загибель Андрійка, на фермі плакали всі доярки. Важко було повірити, що його вже немає в живих. Адже хлопчик ще.

Незважаючи на свою молодість, він умів не тільки добре працювати, а й сумлінно виконувати військовий обов'язок. Воював він героїчно. Про це свідчить і орден Червоної Зірки. Ось що повідомив командир. Дозорне відділення, в якому служив в Афганістані Андрій, 11 жовтня 1983 року змушене було прийняти бій. Залягли за камінням, окопалися і відкрили прицільний вогонь по противнику. Андрій допомагав командиру відділення в коригуванні стрільби, але був смертельно поранений.

У СШ № 6 вшановують пам'ять колишнього учня. А мешканці міста покладають квіти до стели, де разом з іншими іменами загиблих в Афганістані орджонікідзевців викарбуване і його ім'я.

Віктор Собурь

Мамедов Григорій Шаріфович

Рядовий, механік-водій танка. Народився 14 жовтня 1961 р., загинув 14 червня 1982 р. Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно).

У сім'ї українки Тамари Петрівни і таджика Шаріфа Мамедова народилося п'ятеро дітей. Тамару Петрівну в Середню Азію покликала романтика, а нагородою стала велика і дружна сім'я. Григорій був другою дитиною в сім'ї, народився 14 жовтня 1961 року, коли Мамедови переїхали на проживання до міста Орджонікідзе. Тут Тамару Петрівну нагородили «Медаллю материнства».

Зрозуміти доброзичливу атмосферу в цій родині допоможе випадок, про який розповідали сусіди. Коли народилася п'ята дитина, Гриша прибіг до них і, підстрибуючи від радості, вигукував: «Ура, у мене є сестричка!» Сусіди дивувалися: така велика сім'я, а Гриша радіє.

Віра стала улюбленою сестричкою всіх чотирьох братів. Коли після закінчення середньої школи № 6 Гриша вчився в місцевому профтехучилищі на машиніста бульдозера, то із зекономленої стипендії зібрав необхідну суму Вірі на піаніно, щоб купити, коли вона виросте. Потім, працюючи в кар'єрі гірничозбагачувального комбінату, з першої зарплатні купив матері пальто і плащ.

До речі, в перший клас пішов, коли ще не було семи років. Але до цього часу він прочитав весь «Буквар» і рахував до ста. Вивчив його цій грамоті дідусь Григорій Антонович Фещенко, на честь якого і дали ім'я онукові. Свої життєві переконання дід передав онукові, який любив бувати у нього в селі Чкалове Нікопольського району.

Бути корисним людям - така риса характеру передалася Гриші від батька. Шаріфа Мамедова - електромонтажника НСУ-458 - знають в тресті «Марганецьрудбуд» як сумлінного працівника. Він безвідмовно і безоплатно допомагав сусідам в їх потребах, за що поважали його люди.

Тому, коли Гриші прийшла повістка в армію, всі сусіди готувалися до проводів: пекли і смажили частування.

І служба у нього йшла відмінно. В одному листі з Афганістану, який зберігається в музеї бойової слави ПТУ № 50, написав: «Здрастуйте, дорогі Орджонікідзевці! Свою машину передав молодому механіку-водію, так що скоро повернуся додому ... Це буде мій останній лист».

Лист дійсно виявився останнім. Тільки не збулася його мрія про швидку зустріч з рідними і друзями. 14 червня 1982 рядовий Мамедов загинув.

У шкільному музеї про нього створено експозицію, там же зберігається його орден Червоної Зірки.

Віктор Собурь

Мельник Сергій Вікторович

Рядовий, кулеметник. Народився 24 лютого 1965 р., загинув 14 грудня 1983 р. Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно).

Коротка біографія Сергія небагато чим відрізняється від життєпису однолітків, з якими ріс в місті Орджонікідзе. Закінчив десять класів СШ № 3, потім - з відзнакою - місцеве профтехучилище, де освоїв спеціальність машиніста бульдозера. Солідна і відповідальна ця спеціальність йому подобалася давно. До армії трохи попрацював на гірничозбагачувальному комбінаті.

Мати Майя Миколаївна, батько Віктор Омелянович, молодша сестра Вікторія - всі, хто добре знав Сергія, розповідають, що він був обдарованим і дуже вигадливим хлопчиком. Міг сам вигадати ігри, з ним завжди було цікаво проводити час. Тому до них додому приходило багато хлопців. Разом вони не лише грали, але й переймали один у одного все краще.

Тепло відгукується про нього заступник директора з навчально-виховної роботи ПТУ № 50 Василина Трохимівна Лінська. Один лише, мабуть, трохи незвичайний приклад. На конкурсі «Алло, ми шукаємо таланти!», який організували в училищі, Сергій в жартівливій сценці співав коломийки за дівчину. У цей час у нього під сукнею змістилися, так би мовити, атрибути, що імітують дівочі принади. Тоді Сергій з діловитою безпосередністю поправив їх у всіх на очах, що викликало такий сміх, якому позаздрили б професійні гумористи.

У сім'ї всі любили музику. Сергій навчався в музичній школі. Але захоплення не було таким, щоб відмовитися від інших цікавих занять, наприклад, випалювання по дереву. І сьогодні на стінах квартири висять його цікаві малюнки, зроблені досить майстерною рукою.

А для молодшої сестри Оксани всі предмети, пов'язані з Сергієм, до того ж і овіяні легендою: коли брат ішов в армію, їй було чотири роки, і вона його пам'ятає. Пишатиметься своїм дядьком і Сергій, який народився значно пізніше. Так в честь брата назвали свого сина сестра Вікторія з чоловіком. До речі, Павло Анатолійович теж воював в Афганістані, горів у танку, нагороджений чотирма медалями.

Всього вісім місяців прослужив рядовий Мельник Сергій в рядах Радянської Армії. 14 грудня 1983 року їхній підрозділ, в якому Сергій був кулеметником на БТРі, ніс службу на точці з охорони місцевості. Раптом по них відкрили вогонь. Разом з воїнами афганської народної армії кілька наших солдатів, в тому числі і Сергій, кинулися переслідувати тих, хто стріляв. Але, як це часто траплялося, потрапили під прямий вогонь, засіли за дувалом найближчого кишлаку моджахедів.

Всі залягли. Тоді Сергій піднявся, щоб повести своїх товаришів вперед. І в цей час був убитий автоматною чергою. Коли короткий бій закінчився, друзі віднесли до своїх його тіло. А рідним написали, що він був сміливим і відданим Батьківщині воїном. Підтвердження цьому - орден Червоної Зірки.

Віктор Собурь

Ніконоров Віктор Юрійович

Рядовий, ст. радіотелеграфіст. Народився 4 лютого 1965 р., загинув 16 червня 1985 р.

Народився Віктор в місті Орджонікідзе. Як всі фізично сильні люди, відрізнявся добротою і спокоєм. Коли навчався в школі, а потім в міському професійнотехнічному училищі, куди вступив після десятого класу СШ № 8, багато займався спортом. З вільної боротьби був чемпіоном області. Багато хлопців хотіли стати такими, як він.

Мати, Євдокія Федотівна, згадує, що Вітя не за роками був дорослішим, ніж однолітки, і ніби соромився її ніжності. Одного разу, коли навчався у профтехучилищі, купив матері на день народження кришталеву вазу і музичну шкатулку. Вона зраділа подарунку і одночасно стривожилася. Де взяв гроші? Чи не зв'язався з поганою компанією? Звичайно, син не водиться з такими, але все ж ...

- Не хвилюйся, мамо, гроші я взяв з книжки, - заспокоїв Віктор. Так це і було. У профтехучилищі стипендію своїм вихованцям перераховували на ощадні книжки, і вони могли взяти гроші за необхідності. Ось він і скористався такою можливістю, щоб порадувати матір.

Можна тільки дивуватися різнобічності захоплень юнака. Крім вільної боротьби, він відвідував технічні та радіогуртки. Мабуть, не випадково в армії був старшим радіотелеграфістом взводу зв'язку мотоманеврової групи. Робота ця, як відомо, відповідальна і вимагає чималих знань і самостійності.

Спеціальність в профтехучилищі обрав собі, як і батько, Юрій Ніканорович, по-справжньому чоловічу - машиніст бульдозера. Тільки працював в Чкаловському кар'єрі № 2 Орджонікідзевського гірничозбагачувального комбінату трохи - настав час служби.

У листах додому завжди запевняв, що армійська служба не є для нього тягарем. Він до неї був підготовлений попереднім життям. Коли Віктор ще вчився в десятому класі, помер батько, і йому довелося взяти на себе не тільки всю чоловічу роботу в будинку, але і батьківську турботу про молодшого братика, якого міцно любив.

Материнське серце відчувало, що на службі у сина не все гаразд. Дізналася від дівчини, з якою Віктор листувався, що він служить в Афганістані. Матері про це не писав, щоб не хвилювати.

Тільки даремно намагався син уберегти її від сліз. В думках вона була завжди з ним і ще більше страждала від невідомості. Коли в одному листі він повідомив, що їх перекидають в іншу місцевість і, можливо, довго не буде листів, проплакала всю ніч.

А син дійсно служив добре. Був відмінником бойової та політичної підготовки, подавав приклад особистої мужності під час виконання бойових завдань. Як написав рідним командир військової частини, Віктор і в останньому бою поблизу кишлаку Чатнів 16 червня 1985 року, коли їх підрозділ попав у засідку, не здригнувся. Орден Червоної Зірки прийшов рідним пізніше.

Віктор Собурь

Отінов Володимир Фролович

Рядовий, гарматний номер. Народився 9 лютого 1962 р., загинув 7 листопада 1980 р.

Володимир був четвертою, наймолодшою в сім'ї дитиною. Як більшість жителів міста Орджонікідзе, його батьки до виходу на пенсію працювали на місцевому гірничозбагачувальному комбінаті. Батько, Фрол Семенович, був шахтарем, потім працював на Чкаловській збагачувальній фабриці. Мати, Анастасія Антонівна, останні роки працювала машиністом насосних установок на Богданівської збагачувальній фабриці.

Старші брати. Анатолій і Валерій, пішли стежкою батьків. Тільки сестра Алла виїжджала в інше місто.

Володимир після закінчення восьми класів СШ № 3 почав навчатися на токаря в Нікопольському профтехучилищі, працював в електроцеху гірничозбагачувального комбінату.

Енергійний і життєрадісний, він дуже захоплювався шахами, ще в дитячому таборі «Чайка» виходив переможцем. Свідчення цьому - грамота, яка зберігається в музеї бойової слави ПТУ № 50. Виходив переможцем і серед шахістів міста, третім був в обласному змаганні на приз газети «Прапор юності». Не менш улюбленим захопленням була риболовля. Навіть коли прийшла повістка в армію, він увечері побіг на річку. У листах з Афганістану писав, як хочеться разом з батьком зустріти світанок з вудкою.

І цілком природно, що його життєрадісність виливалася у вірші. Почав складати ще до армії. Як згадує мати, вже тоді в них переважала військова тема.

Особливо чутливі рядки виходили з-під його пера під час виконання інтернаціонального обов'язку в Афганістані.

В останньому листі другу Кривошеєву Гені вислав Володя свої вірші, до яких у військовій частині склали музику. У листі написав: «Дорогі мої друзі, збережіть цю пісню до мого дембеля». Пісня закінчувалася такими рядками:

Чекайте, дівчата, нас,

Мама, витри очі.

Адже ми пам'ятаємо про вас,

Ми повернемося назад.

Але не збулася мрія Володимира разом з друзями заспівати цю пісню. 7 листопада 1980 року, тобто через 4 місяці після призову в армію, рядовий Отінов, як написав батькам командир, виїжджав супроводжувати машини, які в м. Кундузі запасалися водою. На зворотному шляху їх колона піддалася нападу заколотників. Під час перестрілки Володимир був поранений в груди і незабаром помер.

Пам'ять про Володимира зберігають не тільки рідні та учні СШ № 3, які носять живі квіти до його могили. Є експозиція про нього і в музеї бойової слави профтехучилища. Там зберігаються грамоти та дипломи Володимира за перемоги в спортивних змаганнях, листи з Афганістану, передані батьками. А на стелі загиблих афганців міста Орджонікідзе викарбуване і його ім'я.

Віктор Собурь

Попов Віктор Рудольфович

Рядовий, кулеметник. Народився 5 червня 1963 р., загинув 14 жовтня 1983 р. Нагороджений орденом Червоної Зірки.

Для батьків свої діти завжди най-най. Не був винятком для Валентини Олексіївни і Рудольфа Васильовича і Віктор. Мама, розповідаючи, яким її Вітя був ласкавим, згадала, як, бувало, маленький забіжить з вулиці в кімнату і вигукне:

- Мама, я вже прискакав.

І поцілує її в щоку.

Директор Орджонікідзевської СШ № 3 П. В. Мурашко, відзначаючи його любов до літератури, до фізики, говорив:

- Молодець, Віктор, ти можеш багато чого досягти.

Не загубився він і в учнівському колективі ПТУ № 50, куди після десятого класу прийшов освоювати спеціальність машиніста крокуючого екскаватора. Заступник директора з навчально-виховної роботи профтехучилища Василина Трохимівна Лінська коротко, але точно охарактеризувала його такими словами: педантичний, акуратний і пунктуальний.

Тому не дивно, що до нього тягнулися всі учні. Був багатою, цікавою натурою. Кращий друг Володимир Заєв був старше майже на чотири роки. Разом читали книги з Вітіної домашньої бібліотеки, бігали на ковзанку.

Коли Віктору було 16 років, помер батько. Це ще більше зблизило їх з матір'ю. Між ними ніколи не було сварок. Навіть коли підріс, і Валентина Олексіївна пропонувала купити йому модні в той час джинси, щоб не гірше, ніж у інших дітей, син завжди відмовлявся. Мовляв, відслужу в армії - там видно буде: може, підросту, може, мода зміниться. А в дійсності він не хотів обтяжувати матеріальне становище сім'ї.

Особливим захопленням Віктора були танці. Здавалося, не минало в місті такого заходу, де брав участь колектив самодіяльності Палацу культури, щоб не виступав Попов. Улюбленим його висловом було: «Без хліба і сала, без пісні і танцю життя собі не уявляю». Веселий, добродушний жарт часто допомагав йому в житті, яке, звичайно ж, не завжди було безхмарним.

Ніколи не скаржився на труднощі. З Афганістану писав, що все добре. Але мати здогадувалася, що він не хоче її засмучувати.

- На аматорської фотографії, яку надіслав звідти, був дуже худий, не інакше як після поранення, - розповідала мати. Знаючи чесність і порядність сина, Валентина Олексіївна була впевнена, що він не буде ховатися за інших.

Про це написав матері друг Віктора після його загибелі. 14 жовтня 1983 року їхній підрозділ, де рядовий Попов був кулеметником, пішов на перехоплення каравану зі зброєю. У бою загинув командир взводу, і Віктор взяв командування на себе. Був поранений в руку і в груди, але протримався до підходу підкріплення.

Віктор Собурь