Кутурай Раїса

Поезія

Україно, мати! Ненько сивокоса!

Що з тобою роблять клятії кати?!

Ти, як сиротина попід тином боса,

Просиш кусень хліба, так збідніла ти.

Чи лани широкі вже пшениць не родять?

Зледачіли діти - чесні трударі?

Чи прийшла до тебе та лиха година,

Що немає ладу вже в твоїм дворі?

Ні, сини козачі роблять, як робили.

І лани широкі щедрі на врожай.

Та немає волі всім тим володіти!

Все, що ти придбала, все панам віддай.

Травлять димарями чистеє повітря,

Золотую Прип"ять вбили наповал.

Косить твоїх діток смертю чорнобилля.

Чорнозем родючий сиплють у відвал.

Ти скажи, Вкраїно, чом ти одинока?!

За що так мордують?! Де ж твої сини?!

Чи то повмирали?! Чи то на чужині?

Може, відцурались матері вони?

Відгукніться, діти! Ваша мати плаче.

Плаче Україна, не в силі терпіть.

Підведіть-но буйні голови козачі

І на рідній неньці ланцюги порвіть.

1995р. (зі збірки "Світанок над Базавлуком")

*****

Дніпре мій широкий! Сивий мій Славутич!
Тяжко зажурився, як старий козак.
Може, Січ наснилась? Хортиця озвалась?
Чи почув, як плаче той старий байрак?
Чи почув, як стогнуть козацькії діти?
Чи то інші думи спати не дають?
Чи почув ти, може, як в сім’ї єдиній
Для Вкраїни нові кайдани кують?
Дніпре мій могутній! Брате мій нещасний!
Де, скажи, з тобою нам відповідь знайти?
Я її шукаю, я її гукаю, та знайти не можу
Й зажурюсь, як ти.
*****
Прокинься, батечку Тарасе,
На Україну подивись.
А чи впізнаєш її рідну?
Така вона, як і колись?
Чи, може, краща і багатша?
Чи щасливіша, ніж була?
Чи, може, волю й кращу долю
Для своїх діток здобула?
Ні! Тяжко стогне, гірко плаче,
Ламає руки, як вдова,
Що сина віддала до війська,
Не стримала, не зберегла.
Спалили хату злії люди
Та обікрали, як могли.
А що лишилось, рідні діти
По закордонах розтягли.
Прокинься, батечку Тарасе,
На Україну подивись!
А чи впізнаєш її рідну?
Така, вона, як і колись?
*****
Я хочу стати білою березою,
Де твій важкий життєвий шлях проліг,
Щоб як прийдеш ти, сивиною помережений,
В моєму затінку ти відпочить приліг.
Очей своїх волошки променисті
Я джерелом цілющим розіллю.
І в день жаркий твої вуста вогнисті
Я напою, бо я тебе люблю.
Душа моя зеленою травою
До ніг твоїх простелеться сама.
І неба голубе шатро шовкове.
Укриє нас, й минеться мить сумна.
Ну а якщо в дорозі стрінеш лихо
Й у голові стьмяніє й запече,
Я підійду і стану поруч тихо,
Я тут, коханий, ось моє плече.
*****
Ти засни, коханий мій, спокійно,
Нічка вже присіла на вікні.
В золотому місячнім промінні
Їде сон на голубім коні.
Над водою павою-русалкою
Нахилилася струнка верба,
Ніжною в цей вечір колисанкою
Розлилася тихая журба.
Місячна доріжка промениста
Ллє під ноги золотий потік,
Гріє плечі та хустина чиста,
Що мені подарував торік.
Я стою самотньо під вербою,
Де стояли разом ми колись.
Я у сні зустрінуся з тобою,
Тільки ти наснись мені, наснись.
*****
Колиска давнини старої!
Моя кохана Україно!
Нестиму тобі жалі свої
Допоки, мабуть, не загину.
Цілющою Дніпра водою
Обмию серця свіжі рани
І йтиму, йтиму за тобою
Шляхом, устеленим тернами,
Допоки в мене стане сили,
Допоки моє серце б’ється.
А той, кому все це постиле,
Нехай кепкує і сміється.
Адже в таких нема любові
Ні до держави, ні до мови.
Вони втопилися в валюті
І в «шмотках» різнокольорових.
З образою за тебе, рідна,
Байдужі чую голоси,
Адже тепер Вкраїна бідна,
Без дешевої ковбаси.
А ти хіба була багата,
Коли наш Київ тать палив,
Брат, наче ворог, йшов на брата,
А Володимир Русь хрестив!
Турецький яничар в неволю
Народ наш, як скотину, гнав,
В маєтках польських й на галерах
Наш люд обідраний конав.
Коли губили правду й волю
Царі російські на Дніпрі,
Несли наругу і сваволю –
Хіба жила ти у добрі?
Тоді, як вольності козачі
Кат ненажерливий топтав,
Пани жиріли, а Шевченко
В засланні «Кобзаря» писав,
Писав в солдатчині, в кайданах,
Кривавий біль в душі носив,
Писав знеславлений і гнаний,
Собі він ласки не просив.
Просив він волі для народу,
Вкраїні – матері добра,
Допоки визначила доля,
Й спочив на берегах Дніпра.
І знов тобі припала Доля
Тяжкі часи переживати.
Така на те Господня воля.
Що ж, перестанемо співати?!
Забудемо свій рід і мову,
І славу прадідів святих?!
І виховаємо в любові
Дітей байдужих і дурних?!
І щоб не сталося такого,
Я за тобою буду йти
І українське рідне слово
Із гордістю у світ нести.
*****
ПРАВДА ПРО ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ
Вміли козаки гуляти
І горілку пити,
Але вміли й татів бити,
Край свій боронити.
Брешуть кляті вороженьки,
Що вони ледачі.
Часто куштували ляхи
Гостинці козачі.
Ті гостинці – куля влучна
І шабля козацька,
Невмируща вільна пісня
Та вдача бурлацька.
Не сиділи козаченьки
В курені на лавці,
В морі з бурею боролись
Славні мореплавці.
І човнів не купували,
Самі їх робили.
До Херсонесу ходили –
І там турків били.
У козацьких легких чайках
Море подолають,
Та з чужинської неволі
Братів визволяють.
Ще й самі вози робили,
В Крим по сіль ходили,
Піки і шаблі кували
Й гарну збрую шили.
Брешуть кляті вороженьки –
Що вони ледачі!?
Вірні діти України,
Голови гарячі!
*****
Кiлькiсть переглядiв: 16

Коментарi