Босенко Володимир Іванович

Живу, бо вірю



/Files/images/читальный зал 102.jpg

Народився в селі Михайлівка Апостолівського району Дніпропетровської області 19 вересня 1938 року.

В 1953 році закінчив 7 класів Михайлівської неповної середньої школи.

З 1953 по 1957 - студент Новомосковського зоовет-технікуму - ветеринарія.

З 1957 по 1960 – служба в рядах Радянської Армії.

Після служби почались трудові будні:

¨ 5 років працював ветеринарним фельдшером у радгоспі “Прогрес” і в колгоспі “Перемога” в с. Михайлівка Апостолівського району.

¨ 9 років – очолював партійну організацію (І секретар).

¨ 2 роки – в радгоспі “Криворізький”.

¨ 7 років працював ву птахорадгоспі “Токівський” Апостолівського району.

¨ 2 роки очолював птахорадгосп “Жовтневий” у с. Андріївка Верхньодніпровського району.

¨ 10 років працював головним ветлікарем птахорадгоспу “Токівський”.

¨ 25 років – вчителював (вчитель історії Червонотоківської середньої школи Апостолівського району).

¨ З 2008 року – пенсіонер.

Маю вищу освіту:

В 1971 – Вища партійна школа.

В 1981 – Харківський зооветеринарний Інститут.

З 1959 року – член КПРС , а зараз - член КПУ.

В місті Орджонікідзе проживаю з 2008 року.

Поезія

Пектораль

/Files/images/04s12 mozolevskiy.jpg

Для українців уже давно не секрет,

Що скіфи в південних степах проживали,

Що царів і цариць у великих курганах ховали,

Разом з прислугою, охороною, кіньми і скарбу великим пакетом,

Який клали в курган з великим секретом.

Щоб охочі всім цим поживитись, знайти не змогли і навіть не могли подивитись,

Великі кургани завжди великі таємниці тримали.

Не залежно від того, скільки часу минало,

Охочих багато було розорити кургани і добром поживитись,

А дехто з охочих, непевно, був радий, щоб хоч подивитись.

Тож, як кроти, охочі кургани точили руками,

Оббираючи цінність курганів віками.

Інтерес до курганів не пропав і до наших часів,

І як Дамоклів меч у них над головою висів.

А Афанасію Бабенку, що в селі Кам’янка проживав,

Навіть приснилось, що в Товстій могилі золото він розкопав.

Та, на жаль, сну Афанасію не вдалося здійснитись,

Бо одному ой як тяжко лопатою ритись,

Тому замість золота знайшов лише скелет, залізну шаблю і стріли,

А от золото так йому й не зустрілось.

Більше повезло талановитій людині цього часу,

Трудолюбивій людині з трудового класу,

Яку теж цікавили таємниці скіфських курганів,

Тільки з метою пізнання, а не для наживи в кармани.

Ним виявився Борис Мозолевський – археолог від Бога.

От його до Товстої могили в тисяча дев’ятсот сімдесят першому році привела професійна дорога,

До могили, яка двадцять три століття зберігала свої таємниці,

До могили, яка притягувала його, як у велику спеку криниця.

Борису, на щастя, більше повезло, ніж Афанасію,

Бо все почалось без проволочок і катавасій.

І все тільки тому, що знайшлася ще одна людина-фанат,

Яка очолювала в Орджонікідзе гірничий комбінат.

Цією людиною був Григорій Середа, який повірив в одержимість Бориса,

В його впевненість і твердого характеру рису.

Повірив, що дійсно він знайде, сам Борис говорив, щось велике й блискуче,

А раз так він сказав, то зробить це неминуче.

Ось в такому тандемі, від одного помаху руки, поступила довгождана команда,

І біля підніжжя могили заревла сталевих механізмів армада.

Він знав, відчував, що від цього помаху руки

Залежало воскресіння таємниці для світу:

Чи навіки залишити її в землі, чи обережно підняти над світом.

Два тижні точився двобій із могилою,

З великим натхненням, не рахуючись з силами.

Та двадцять першого червня Борисова мрія здійснилась,

Робота розкопок нарешті завершилась.

Борис знайшов те, що так довго шукав,

Недаремно ж по степах України так довго блукав.

Шукав як дорогу до щастя, як життя магістраль,

Стародавню прикрасу – Золоту пектораль.

Коли придивились, то зрозуміли, що пектораль не просто прикраса,

А витвір мистецтва вищого класа.

Так доля до Бориса проявилась прихильною,

А сам Борис виявився, дійсно, людино сильною.

Взявши до рук пектораль, Борис дуже зрадів,

Що не попала вона до рук шахраїв,

Бо якби попала, то зникла б назавжди, навіки,

Як зникають з Землі маленькії ріки.

А Борис все зробив, щоб пектораль належала всьому народу,

А не одному якомусь уроду.

І тепер в музеях займає почесне місце пектораль,

Де можна роздивитись прикраси кожну деталь,

Дивуватись геніальності безіменного скіфського ювеліра

І радіти, що пектораль належить тепер лише Україні.

А жителі міста мають право радіти й пишатись вдвічі

І всім говорити, як би там не було, прямо у вічі:

Щоб злі язики там не казали і які б не читали моралі,

Орджонікідзе було, є і буде залишатись назавжди СТОЛИЦЕЮ ПЕКТОРАЛІ!

Пам’ять і в граніті жива

Із Ростова далекого , що тепер уже за кордоном ,

За покликом серця , чи за природним законом,

За тисячу верст їде син на побачення з батьком

На Україну гостинну, яку визволяв разом із сто першим полком.

Їде він в невеличке село Червоний Тік,

В центрі якого стоїть обеліск.

А поряд братська могила

Для тих, кого куля ворожа скосила .

Могила, в яку лягли навіки

Чиїсь сини , батьки , а може й внуки,

Прості солдати матерів братніх народів,

Різні по званню і різні на вроду,

Яких об’єднало важливе бажання:

Стати на захист Вітчизни від завоювання

Фашистів проклятих, від зазіхань

На волю, на мирне, щасливе життя.

Стерпіть не змогли вони ні знущань, ні наруги

Над жінками, дітьми, зруйнування всього, що навкруги.

І встали вони, на захист, брати-народи,

Щоб бити ворога при любій погоді.

А в лютому сорок четвертого звела їх доля у селі Червоний Тік,

Де і завершився недовгий їх життєвий вік.

Все, що змогли, вони зробили,

До подиху останнього фашистів били

І, як брати, і як сини Вітчизни-неньки,

Лягли в цю домовину, як брати рідненькі.

Українці, білоруси, грузини, вірмени,

Казахи, татари, киргизи, туркмени,

Й брати росіяни по крові й по духу

Знайшли навік спокій, земля хай буде їм пухом.

Й лежать вони імениті, лежать безіменні,

Лежать одинокі, ще хлопці, лежать і сімейні.

Й на жаль превеликий, ніякої вісті

Не можуть подати у рідне село, чи у місто.

Щоб рідні приїхали поклонитися їм і покласти їм квіти,

Щоб на розмову до них завітали дорослі вже діти,

Щоб знали село, де вічно тепер їм лежати,

Щоб знали людей, яким випала доля їх доглядати.

Сорок років витала душа одного героя-солдата,

Тисячу разів уже оплакали його дружина, діти й мати.

І все ж не вірила сім’я, і особливо син,

Що його батько зник у невідомість, впав у плин.

Щороку писали в архів, а серце нестерпно боліло,

Бажання й надія в усі кінці летіли.

І долетіли ... у село Червоний Тік.

І зупинився всім переживанням лік.

І безим᾿яний воїн своє прізвище знайшов,

І невідомості для нього час пройшов.

А прізвище його Петров Іван з російського Ростова на Дону,

А визволять прийшов він Україну, і тому

Тепер він наш навіки в кожній хаті і сім’ї

Й стоять в граніті буде вічно в нашому селі.

Ми раді всім селом, що син і вся рідня

Із батьком рідненьким зустрілись,

Що старання-пошуки нарешті здійснились.

І тепер і сина, і внуків будемо, як рідного, зустрічати

І разом з ними подвиг героїв завжди шанувати.

І будемо певні, поки стоять Петрови у граніті

І сонце світить людям у зеніті,

Не дамо обеліск наш погані фашистській осквернити,

Міцному миру бути і щасливо людям жити!

06.05.2009р.

Односельцям

Була війна і всі, хто міг тримати зброю,

Пішли на захист рідної землі,

І рідні проводжли їх з сльозою,

Коли вони зникали за селом в імлі.

Ось так й з Михайлівки пішли солдати

Не знаючи, чи вернутся вони назад.

Пішли вони на фронт перемагати,

Під кулями, що сипались мов град.

Не всі хотіли просто так вмирати

Проживши зовсім мало на цім світі,

Зате всі добре знали, країну захищати

Записано в святому заповіті.

І йшли односельчани із боями

Не вибираючи прямих доріг.

Ішли полями, болотами і ярами

Де тільки ворог окопатись міг.

Громили ворога і перемоги здобували

Несучи в серці своїх рідних лиця.

До подиху останнього всі знали,

Що подвиг їх окупиться сторицею.

Що слава про їх подвиг ніколи не згасне.

І стежка до обелісків ніколи не заросте.

Що вогонь пам’яті у серці людей не погасне.

Що приклад вірності братиме покоління,

Що після війни підросте.

Здобули солдати у війні перемогу

Наказавши фашистів за їхні провини,

Та не всім судилось повернути додому дорогу

Бо залишились навічно лежати у домовинах.

Пройшли роки... і односельців своїх,

Загибших в боях поіменно

На степу, як пам’ять, усіх занесли,

Щоб у селі знали всі достоменно,

Які втрати у війні земляки понесли.

Щоб рідні могли до них завітати

І ківти вдячності їм принести,

Щоб діти, їх внуки могли пам’ятати.

І їх подвиг могли в поколіннях далі нести.

Коли влада була із народу

Односельці на свята збиралися тут.

Піонери тут клятву дати могли народу.

Всі добре знали – герої майбутні ростуть.

Шанували тут ветеранів і вдів,

Привітання з трибуни лунали.

Діти тут землякам вірші читали

І лунав радісний спів

Радо свято усі відмічали.

Але пройшли роки, змінилася влада,

Змінились і юди, односельці мої,

І пам’ятник став свідком великої зради

Перед тими, хто в боях із фашизмом

Життя віддавати свої.

Пам’ятник став у селі не потрібний нікому,

А стежка до нього заростла бур’яном,

Лише солдат у поклоні схилився німому,

Віддаючи пошану всім тим, хто загинув

І спить вічним сном.

Якби цей солдат, що стоїть на п’єдесталі

На все село зміг з гнівом закричать:

“Ей, люди! Чому ви двуликими стали?

Чому так швидко совість стали втрачати?!

Чому ви забули своїх рідних солдат – земляків?

Невже ваше серце стало не серце, а камінь?

Не багато ж пройшло ще років

Щоб забути й спалити їх подвиг, як пламінь?

Якщо у вас хоч капля совісті ще є

Схаменіться люди, виправте помилки

Хай цей пам’ятник кабатом вм всім б’є

Що ще рано справляти остпнні пам’ятники.

Зберить так, щоб це місце завжди залишалось святим

Щоб учні тут квіти садили і поливали

Про подвиг своїх земляків розкажіть і старим і молодим ,

Як геройськи їх землю вони захищали .

Повернітся лицем до своїх земляків ,

Вони будуть безмірно вам вдячні ,

Положіть до підніжжя хоч пару вінків

І головне , щоб робили це вчасно!”

травень 2013

****

Наша любима школа

/Files/images/фотошколи.png

У селі Червоний Тік прямо при дорозі

Стоїть, мов дівчина молоденька, всім привітна школа.

Хто б не їхав, хто б не йшов, відвернутися не взмозі,

Бо вона найкрасивіша серед шкіл довкола.

Виникла вона в селі, як жадане дитя,

Як потреба руху до ясного світла,

Як тяга до спраги, як серця биття,

Щоб село розвивалось і квітло.

В день відкриття все село святкувало, раділо,

Бо нарешті з`явився в селі храм науки,

Всі вважали потрібним й почесним це діло,

Бо з навчанням дітей завершалися муки.

Перша школа появилась разом з утворенням

Села в 1926 році, як маленька дитина,

І називалась вона тоді початкова.

А школою тоді була звичайна селянська хатина,

До того ж, ще й зовсім не нова.

В цій школі були дві маленькі кімнати,

А штат складався із двох вчителів,

В них чотири класи потрібно було розмістити,

Поклик серця і часу навчати дітей їх велів.

Продовжить навчання можна було у селах сусідніх,

Сьогодні можна лиш пожаліти дітей отих бідних,

А тоді їх ніхто не жалів.

І діти пішки ходили в сусідні села, всі, хто навчатись хотів.

І лише в 1970 році настав час пожаліти дітей.

В райвиконкомі з`явилась низка важливих ідей.

Поки побудується в селі за планом восьмирічка типова,

Повинна негайно збудуватись школа тимчасова.

1 серпня закипіла робота і вдень, і вночі,

Блоки вкладали, немов із казки силачі.

Ніхто не вірив, але чудо сталось

Першого вересня заняття у цій школі почалось.

Школа тепер стала восьмирічка,

І штат вчителів трохи більший вже був,

Хоч навколо школи росла лиш травичка

Та вітер навколо лиш дув.

Всього три роки провчились в ній діти,

Як знову прийшлось всім радіти,

Бо школа новенька типова

Прийняти в обійми дітей була вже готова.

Навколо нової школи тополі, берізки радо зашуміли,

Красуню школу всі прикрашали, як уміли.

І колектив вчителів підібравсь на славу.

Головним було те, що любили дітей,

Час і вміння клали, во ім`я навчання, на лаву,

Забуваючи часто про власних дітей.

Для багатьох учнів школа була як другая мати,

Тому при приїзді в село спішать у школу свою завітати

Як до рідної неньки прекраснії діти,

Поділитись ділами своїми й разом порадіти.

А для вчителя більшого щастя немає,

Якщо зерно посіяне в душі дітей

Добротою і щастям у них проростає.

І в їх діях виникає побільше творчих ідей.

І мені випала доля в цій школі попрацювати,

Тому розумію, що більшого щастя немає, як діток навчати.

Умінню навчатись, любові до рідних, до рідного краю, країни,

Що цінного є у житті для людини,

Кожного дня дивитись в їх допитливі очі

І зрозуміти, чого вони хочуть.

І дуже приємно, коли вони виростають

Й при зустрічі радо вітають.

І стає приємно, що не марно працював у цій школі,

Що приймав потрібну участь у їх вибраній долі.

На жаль, в останні роки так в державі склалось,

Що сучасна влада робить все, щоб знищити село,

Але я впевнено скажу, що як би влада не старалась,

Поки в селі працює школа, то разом з нею житиме й село!

****

Кара

В дитячі роки я любив спостерігати всякі пригоди,

Бо чомусь з дитинства любив рідну природу.

Якби я мав фотоапарат, робив би фотокартки,

А так прийшлось робить прості нотатки.

Майже у кожному дворі, в селі, гніздяться птахи,

Ластівки ліпили гнізда в стрісі, горобці й шпаки.

Кожною весною ластівки приймали до свого гнізда.

Та цією весною їх чекала велика біда.

Один зухвалий Горобець вирішив помудрувати:

- А чому б мені гніздечко самому не зайняти?

Буду жити в ньому і горя не знати.

Нащо гніздо нове мені будувати!

На усіх горобчиків буду зверху я плювати

Та найкращі зерняточка буду я клювати!

Так сидів і мріяв мудрий Горобець

І ніяк не думав, який жде його кінець.

Прилетіли ластівки на своє подвір᾿я,

До гнізда, а у гнізді сидить «чудо в пір᾿ях».

Стали вони звучно умовлять Горобця-нахала,

Тільки ця нахаба крильми замахала й гучно закричала:

- Пашлі вон отсєда, це тепер мої палати,

Буду я тепер тут завжди проживати!

Тоді ластівки рішили примінити силу,

Спробували Горобця виштовхати в спину.

Полетіло пір᾿я, полетіло клоччя,

Тільки Горобець-нахаба покидати гніздо аж ніяк не хоче.

Заморились ластівки нахала клювати

І подумали: удвох його не здолати.

Треба друзів запросити

І спитати, що далі робити.

Не пройшло і пів-години,

Як ластівок з’явилася славина,

А в дзьобах кожної комочки грязі,

Та й стали замуровувать у гнізді самозванця князя.

А щоб не вискочив бува, встановили стражу,

Щоб сидів там і не рипав, поки не замажуть.

Ось так ластівки скарали Горобця-хапугу,

Що від нього не лишилось ні пера, ні пуху.

А щоб пара ластівок мала місце проживати,

Стали дружно нове гніздечко для них будувати.

Цілу зграю пташенят вони виростили в ньому

І на слідуючу весну прилетіли знову.

Ось у кого поучитись треба щирим українцям,

Як карати хапуг-олігархів, жаднюг-казнокрадів

І всіх тих, хто поцупити державне, як злодюга, радий!

****

Історія дуба

Поблизу Житомира є санаторій Демеші,

У сосновому лісі, серед природної краси,

А поряд річка Тясмин протікає,

Її широчінь увагу всіх привертає.

А за річкою, на склоні, вікові дуби ростуть,

Своїм шумом гілок лапатих до себе зовуть.

І йдуть туди люди на зустріч з дубами,

Як на сповідь, із своїми житейськими думами,

Як на зустріч із пройшлим життям України,

Бо одному з них уже вісімсот років, а він росте ще й понині.

А поряд брати – їм років по двісті, по триста,

Могутні, величні, такі, що не звернеш із місця.

Коріння пустили в глибоко в гору,

Неначе воду качають із річки нагору.

І я пішов на зустріч із дубами поговорити

Й спитати, як йому вдалося такий довгий вік прожити.

Прочитав табличку - його родовід,

І зразу ж подумав: скільки пережив він бід?!

І схотілось, як у казці, з ним поговорити

І дізнатись, що на довгому віку прийшлось пережити.

Підійшов поближче, схотів обійняти,

Але марно – треба дуже довгі руки мати.

Притуливсь, погладив кору, вухом притулився,

І, на диво, час розмови тихенько полився:

- Величавий Дубе, як жилось-моглося,

Як на такій кручі тобі тут рослося?

- Не питай мене, юначе, про такії речі.

І обняв мене гілками легенько за плечі.

- шістсот років – час великий, трудно все згадати,

Але дещо можу тобі розказати.

Молодість провів я при Польщі – Речі Посполитій,

Ріс тихенько на земельці, кровію политій.

Бачив Петра Дорошенка, Богуна, Сірка і Хміля Богдана

В ті часи, коли Україна була, як кривава рана.

Бо билися за свободу України-неньки,

Щоб жилося вільно на своїй земелькі.

Пережив ічас розрухи, і часи погрому,

Час навали ворогів і час їх розгрому.

Були тут й фашисти, зрубати хотіли,

Та спасибі ковпаківцям, вихром налетіли

І не тільки мене, а й всіх врятували,

А перед великим рейдом довго тут відпочивали.

Закінчилась війна, настала мирна відбудова,

І ми боялись, що нас зрубати можуть знову.

Та добрі люди нас не дали рубати,

А стали, як своїх батьків, любити і захищати.

Оголосили нас як пам’ятку природи,

Як надбання радянського народу.

Ось так росли ми й розвивались

І люди з радістю тут розважались,

Фотографували нас, а дехто навіть малював.

Як по правді, кожен день тут хтось бував.

Сьогодні з᾿явилась, на жаль, нова тривога,

І тепер - хоть звертайсь до Бога.

Справа полягає в тому, що в зоні заповідній,

В якій буяє красота в час літній,

Олігархи, щирі патріоти, мудрі депутати,

Почали активно будувати тут собі палати.

І, не дай Боже, в когось з᾿явиться бажання

Зрубати нас без жалю і всякого вагання,

Не звертаючи уваги на протест народу,

Почнуть, як варвари, губити красоту природи,

Щоб побудувати тут собі «скромненьку хатинку»,

Любій доці чи бездарі синку.

Любий мій юначе, виконай прохання:

Все це треба зупинити,

Щоб дати можливість нам ще довго жити.

Відійшов я від Дуба, а в знак подяки вклонився,

На могутню постать Дуба подивився

І подумав: як би його відвідали й послухали всі, хто при владі,

В країні, напевно, побільшало б ладу.

****

Ветеринарный гимн

О нас поэты песен не слагают,

В кино героям нашим нелегко,

Везде нас критикуют и ругают

За мясо, яйца, шерсть и молоко.

Повсюду распускают злые слухи,

Что от стыда порой бросает в жар.

Телята, скажем, дохнут с голодухи,

А виноват во всем ветеринар.

Корма сгноили летом агрономы

И спят себе спокойно на печи.

Пришла зима, и не ночуют дома

Одни ветеринарные врачи.

Строители пропьянствовали лето,

Загнав налево шифер, гвозди, тес,

Гуляет пневмония, а за это

С одних ветеринаров строгий спрос.

Как видят часто люди в непристойной позе

Буренке в пользу, а себе во вред

Полураздетый, на ветру, в навозе,

Трехдневный отделяющий послед.

Больной старик из дальнего поселка

Идет в больницу, у больного жар.

К его величеству больному поросенку

Бежит на вызов сам ветеринар.

Больной старик расскажет, что и где болит,

Пройдет рентген и тут диагноз прост.

А поросенок, сволочь, не позволит,

Чтобы термометра поставили за хвост.

Стоишь ты перед ним, как перед Богом,

Скажи нам где и что болит ? А он молчит,

Старается схватить тебя за руку иль за ногу

За то, что ты пришел его лечить.

И часто люди забывают так несправедливо,

Что именно ветеринары творят на свете диво.

Ибо они стоят на страже качества

И от болезней берегут все человечество.

О нас поэты песен не слагают,

В кино героям нашим нелегко,

За то, что от души всем производят

И мясо, яйца, шерсть и молоко!

А ведь радости так хочется

Человек на свет рождается

Не для вечной скуки иль тоски,

Человек всю жизнь надеется

Найти к радости мостки.

А мостки бывают разные,

Одни ведут нас к радости, а другие в грусть.

И от этого в одних жизнь проходит праздная,

У других – счастливый и радостный путь.

Правда, в скучности морочиться

Неохота никому и никогда.

Нам всю жизнь радости так хочется,

Словно солнышка всегда.

Каждый день в погоду разную,

В атмосфере знать любой –

И в рабочую и праздную,

Предназначенной судьбой.

Но желанья наши сущие

Пухом тополя часто летят.

Потому, что судьбу нам власть имущие

Сотворяют, как сами хотят.

Лишь когда сметем, как мусор,

Алчных, лживых воров и кликуш,

Хлынет радость в жизнь нашу потоками,

Половодьем наших радостных душ.

Кримський куточок

Весь світ здавна знає про сім чудес,

Диво про яких вознеслось аж до небес.

Всіх дивує їх велич і рукотворна майстерність,

Талант їх майстрів й історична характерність.

Насправді, цих чудес на світі більше

І вони ніскілечки не гірші

За тих сім, що люди боготворили,

Бо їх також таланти великі творили.

Але є чудеса на світі, які не людина створила, а сама природа,

Як пам’ятник краси, на радість земному народу.

Ось такий чудесний пам'ятник є і в нашому краї,

Який усі його тут називають звичайним кримським раєм.

Бо він дійсно на кримську природу ой як схожий,

Мимо нього не може пройти жоден перехожий.

Це водоспад на Кам'янці - річці, що поблизу гранітного кар'єру,

Де річка долає масивні гранітні бар'єри,

Де річки водичка по кам'яних глибах хлюпоче,

Неначе запрошує до себе охочих.

Й охочі приходять й дивуються диву природи:

Як можна було так красиво покласти гранітні породи?

Як річка могла серед граніту до моря собі пробити дорогу?

З яким старанням вода проривається через гранітні пороги.

І хоч водопад невисокий, та це не завада,

Тож тягнуться люди до нього із травня і до листопада.

Одні, щоб на скелях сфотографуватись і кримським ландшафтом помилуватись,

А більшість – зі скель пострибати і покупатись.

А дехто, щоб під очаруванням краси признатись в коханні,

Спортсмени – організувати на каное катання.

Школярі – після випускного тут «зорьку» зустріти

І на майбутнє загадати собі заповіти.

Приїздили сюди тележурналісти з «Надвечір'я»,

Щоб про красу водоспаду на весь край розказати

І показати, як на водоспаді, серед скель і дзюрчання води,

Буде голос «Берегині» ансамблю звучати.

А ще кажуть, у свій час Іван Сірко з Калнишевським тут зустрічались

І красою водоспаду теж милувались,

Думу думали про долю країни,

Тільки, напевно, не планували вони, що вона колись стане такою, як нині.

Та що там казати, вже стало в селі за звичай,

Хто приїздить у наш край,

Всі з гордістю їх везуть на водоспад

Помилуватись красою і прийняти це, як одну із душевних наград.

****

ДАРИТЕ, ЛЮДИ, ДОБРО

Из древних пор известно, что как хлеб, как воздух и вода

Важна всем людям доброта.

А если в повседневной жизни будет доброта,

Тогда из нашей жизни исчезнет зло и нищета.

Тогда каждый будет, как родной,

И в наших душах утвердится долгожданный покой.

А что мешает, люди, нам сейчас

Дружить, любить, грехи прощать,

Быть человечными всегда,

С враждой покончить навсегда?

Тогда исчезнут грубости и злости,

Ходить мы будем чаще в гости.

Друг другу будем помогать,

Работать дружно, вместе отдыхать.

И только в дружбе с добротой

Заживет в мире шар земной.

Чтобы все это случиться могло,

Делайте люди сегодня добро,

Ведь нынче оно в большом дефиците.

Улыбки и счастье всем людям дарите.

Делайте люди сегодня добро,

Солнце и радость с друзьями встречайте.

Делайте люди сегодня добро,

Обиды свои забывайте.

Делайте люди сегодня добро

И радуйтесь первой капели.

Делайте люди сегодня добро,

Если вчера не успели.

Делайте люди сегодня добро,

Цветы и подарки дарите.

Делайте люди сегодня добро

И так вечно живите!

****

Заметіль

(Вірш написано за реальними подіями)

В шкільні роки твір Пушкіна «Заметіль» вдалось прочитати.

І ніколи не думав, що в житті цей твір прийдеться ще раз пригадати.

А подія ця сталась вже в роки юнацькі,

Коли були парубки залихвацькі,

Яким здавалось толі, що їм море по самі коліна,

Що на них не зможе вплинути ніяка життя переміна.

Так думали про себе звичайні два друга, два селянських хлопчини,

Яким для сварки зовсім не було ніякоі причини,

Бо разом навчались у школі, а потім у ВУЗі,

І просто були закадичними друзі.

І все ж настав той день і причина з'явилась,

Яка в їх житті, як заметіль, закрутилась.

Та сама заметіль, яка вихором сніжним крутить і завіває

Й добрих людей подорожніх з дороги збиває.

Так сталось і з нашими юнаками,

Які, хоч і вважали себе козаками,

Як тільки вийшли з електрички на полустанку,

Зразу ж попали в снігову лихоманку.

Їм здалось, що попали на полюс Північний,

Де вітер крутить величезні лавини сніжні, величні.

Здалось, що просто в безодню попали

Або наче в пекла попали опалу.

Стали, як вкопані, бо зовсім не видно додому дороги,

Та й по коліна у сніг застрявали іх ноги.

Але стій – не стій, а додому треба йти,

Можливо, й дорогу додому вдасться знайти.

І рушили хлопці в пітьму завірюхи,

Прикривши шарфом свої замерзаючі вуха.

Як білі ведмеді, потроху собі пробивали дорогу,

Не чекаючи вже навіть від бога собі допомоги.

Через дві години в них радість з'явилась,

Бо десь там, вдалині, через снігову заметіль, вогники засвітились.

Але радість у них швидко розтала,

Коли вони до них з часом дістались,

Бо це було друге село і друга дорога,

В два рази довша, ніж була до рідного порога.

Як по-розумному, було б за краще попроситись до теплоі хати на нічліг,

Тим паче, що від втоми вже не відчували ніг.

Але всупереч тому, що на дворі темінь, сніжна завірюха і долала втома,

Вони приймають рішення, щоб там не було, добратись додому.

І, як відважні полярники, взяли курс через поле, лівіше села,

А пурга, як пурга, все мела і мела.

Години чотири брели і брели, втрачаючи останні потуги,

І нарешті добрались до лісосмуги,

Яка, як компас, дала їм надію додому попасти,

А не в сніговій заметілі пропасти .

Але, поки сюди по снігу добирались,

У них сил уже зовсім мало зосталось,

Особливо у того, хто був занадто повненьким,

Як казковий колобочок кругленьким .

В нього зовсім сил не зосталось рухатись далі,

Й він сказав: «Далі йди сам, бо я вже не можу крутити педалі».

І сталося те, чого не могло ніколи статись,

Бо як можна у таку пургу, та ще й без сил, одному в степу зостатись?

Це зрозуміло кожному, як дважди два,

Що в такому разі може статись велика біда,

Що вибившись із сил, у сніг впаде

Й додому більш ніколи не дійде.

А цей дружок про це чомусь забув,

А може справжнім другом і не був,

Бо як дійшла справа до діла,

Його сорочка йому виявилась ближче до тіла.

Бо справжній друг свого друга в біді ніколи не бросить,

Навіть тоді, коли товариш його про це попросить.

А цей чомусь забув про честь і дружби запоруку,

Й сказав: «Тепер з дороги не зіб'єшся.

А я пішов. Ти не тримай образи, йди тихенько, тільки не сідай.

Тримайся й богу душу не віддай!»

Сказав, прискорив кроки і зник у білизні дороги,

Залишивши друга без дуже потрібної йому допомоги.

Що можна сказата про вчинок його односельця?

Що совісті в нього немає, та, мабуть, немає і серця!

Бо так вчинити не змогла б навіть зовсім стороння людина,

І навіть сама звичайна тварина.

А він зміг. Не відчуваючи за собою провини, прийшов у село,

Яке, як і в степу, теж замело.

А ввійшовши в село, він іще одну підлість зробив,

Батьків свого друга не сповістив,

Що їх син, вибившись із сил, залишився далеко у полі,

Застряв у сніговому полоні.

А сам спокійно до теплої хати зайшов, і як мужній мужчина пишався,

Що через таку заметіль додому добрався.

Перевдягрувся, сів відпочивати

І навіть на мить не спромігся згадати,

Як же товариш в таку заметіль сам там долає дорогу?

Що, може, вкрай потрібна йому допомога.

А йому дійсно потрібна була допомога,

Бо вже тричі без сил лягав на дорогу,

А відпочивши, через силу вставав,

Силу вітру і самого себе через силу долав.

До шостої ранку він із заметіллю змагався,

І переможєцем додому добрався,

Хоч, ставши на поріг рідної хати,

Зразу ж почав свідомість втрачати.

І все ж, незважаючи на втрату свідомості,

Він потім зумів оцінити заметілі відомості.

Напевно, коли лежав на дорозі,

Тоді згадав настанову, що, дійсно, друг пізнається в біді.

А що ж було далі ? А далі лікарня, покинутий ВУЗ,

Одруження. А потім в сімейних турботах загруз.

Можливо, все це у нього назавжди б забулось,

Якби моя зустріч із ним не відбулась.

І знову у нього, як в ніч заметілі,

Сумні спогади, як сніговій, налетіли.

В його тихих словах відчувалось почуття гіркоти

І одночасно слова подяки і доброти,

За те, що та заметіль стала для нього елементом науки,

Хоч всі ці роки, як тягар, носив тяжкі фізичні і моральні муки.

І головне, носив тягар не за те, що друг тоді його в заметілі покинув,

А за те, що так і не визнав свою він провину.

Що так після того ні разу на зустріч він не прийшов,

Наче, як і тоді, в темноту заметілі пішов.

Як друг, він мав повне право свого друга судити,

Та не став через простий мотив – він сам присудив все життя це тавро на собі носити.

І ще дуже прикро, що та снігова заметіль нічому друга не змогла навчити!

****

РОЗМОВА З БАТЬКОМ

Останній раз я з батьком говорив тоді,

Коли мені було всього три роки,

Й вона залишилась на все життя мені уроком.

Але не та розмова, коли прощавсь, ідучи на роботу,

Чи, коли проявляв до нас свою батьківську турботу.

Не та розмова, коли з нами грався

І найкращим татом на світі здавався.

А та розмова - в 1941 році,

Коли ворог прийшов до країни порогу,

Коли батька проводжали в далеку дорогу.

Коли він пригорнув синів до себе,

А наймолодшого на руки взяв

І тихо, з сумом великим сказав:

«Слухайте в усьому своєї рідної мами.

Тримайтеся купи, а я завжди буду з вами!»

І вже сімдесят шість років я чую і чую ці батька слова,

Неначе, як тоді в 1941 році, сказані з краю села.

Але це не значить, що на цьому наша розмова навік припинилась.

Ні! Вона, як пісня, все життя моє лилась і лилась.

Велась весь час, коли йшла війна жорстока,

І коли від батька вісточки не приносила навіть сорока.

Ми з ним говорили, бажали здоров’я і перемоги бажали добитись

І живим скоріше додому явитись.

Говорили й тоді, коли переможні салюти вже відгриміли

І коли повернення батька з війни дуже хотіли.

Говорили й тоді, коли після війни було тяжко,

Коли життя було не зовсім вольяжне.

У відповідь завжди слова батькові чули:

«Діти мої! Ви наказ мій не забули?

Слухайтесь рідної мами.

Тримайтеся купи, а я завжди буду з вами!»

І ми трималися купи і разом з батьком долали розруху і холод,

Долали хвороби і зловісний голод.

І, як просив тато, чим могли допомогли мамі,

Бо, як було їй тяжко, бачили ми самі.

Ми з гордості і сиротами себе не вважали,

Бо поряд завжди батькове плече відчували.

Ось так разом з батьком ми росли, виростали,

Говорили і говоримо з ним, коли вже й дорослими стали,

Коли його допомога нам уже не потрібна здається,

Але пам’ять про нього у нас зостається.

Вона залишається й залишиться довіку в родині,

І його настанова ще довго буде потрібна в саму найтяжчу годину!

****

МОЯ ПЕРША ЯЛИНКА

Дехто не вірить, що я так довго пам’ятаю свою першу Ялинку,

Хоч був я ще зовсім маленька дитинка.

Дійсно, в 1941 році було мені лише три з половиною роки,

Коли вчився робити свої впевнені кроки.

І все ж, з тих пір пам’ятаю окуповане фашистами село

Й морозний день, коли під новий рік багато снігу намело.

Коли фашисти в школі встановили ялинку

І прикрасили її, як картинку.

Дітей запросили. Нарядили Діда Мороза й Снігурочку,

Навіть кожній дитині дали подаруночки:

Красиву коробку з конфетками й печивом.

Й хороводи водили майже до вечора.

Ми тоді маленькі були і нерозумні,

А тому раділи цьому, як безумні.

Ще раділи, коли нас часто фотографували,

А для чого, тоді ми не знали.

Але радість наша скоро зупинилась,

Коли святкування нараз припинилось.

А далі наша радість зовсім пропала,

Коли на виході фашисти дарунки забрали.

І при цьому так гучно всі реготали.

Вони реготали, а ми, як білуга, ревіли,

Бо додому дарунки принести хотіли.

Ось такою запам’ятав я свою першу ялинку,

Про яку записав пізніше у свою першу життєву сторінку.

****

ВТЕЧА З ДОМУ

В класі я був самим маленьким за зростом,

Але, як на диво, міг за себе постояти запросто.

От і цього разу однокласниця Діна,

Висока така на зріст і в плечах, як мужчина,

На перерві вона мені підставила ніжку,

Коли на подвір’ї робив я пробіжку.

З розбігу я розпластався, як жаба,

Хоч ніколи не був я незграба.

Носа і бороду дуже набив,

Ще й калюжу крові на місці падіння пролив.

Згідно правил поведінки, не повинен я дівчину бити,

Але обіда заставляла мене це зробити.

А як це зробити при такому рості?

Щоб до лиця дістати,

Треба на якомусь стояти помості.

А коли до класу зайшов, місце для помосту зразу ж знайшов.

Виліз на стіл, стою і чекаю,

І як полководець план битви складаю.

Аж ось і дзвінок продзвенів,

Який зайти до класу всім велів.

Діждавсь, коли й Діна до класу зайде,

Яка не чекає, що в класі на неї кара вже жде.

А я, як справжній ковбой,

Кинувсь на Діну, як воїн кидається в бой.

Схопив Діну за коси і давай терзати,

Щоб знала, що хлопців не можна чіпати.

І так захопивсь, що не відчув, як чиясь рука на плече лягла

І від дівчини мене відтягла.

В пориві гніву відповідно я рвонувсь,

В півоборота повернувсь…

І як боксер у відповідь на це,

Я вдарив директора школи в лице.

І як ви думаєте, яку кару для мене придумав директор за це?

Він, правда, спасибі, при учнях навіть на мене не накричав,

І навіть, як дехто, мене не повчав,

А взяв мовчки за руку і повів в кабінет,

Щоб винести мені якийсь аргумент.

Через десять хвилин, не порушуючи ввічливий тон,

Він вручив мені папірець і сказав грізно: «Вон!»

Я зрозумів, що означало для мене те слово «Вон!»,

Бо прозвучало воно як приговор.

Вийшов я з кабінету, як шкідливий кіт,

Витираючи з лоба прохолодний піт.

Зайшов до класу, книжки забрав

І мовчки зі школи, як поранений звір, почвалав.

Пройшовши півдороги додому,

Насміливсь прочитати, що в листочку тому.

А в тому листочку виявився вирок дуже суворий,

Не побажав би такого нікому:

«Босенко Володимира Івановича за хуліганські

Вчинки виключити зі школи».

А як же з такою новиною з’явитись до хати?

Що матусі рідненькій сказати?

Матусі, яка з раннього ранку до пізньої ночі

Працює в радгоспі, скільки є мочі,

Щоб нас одягнути, нагодувати

І освіту потрібну всім дати.

А я, виходить, ось так їй віддячив?

Чи зможе вона мені цю хуліганку пробачить?

Чи зможе матуся мене зрозуміти,

Що не хуліган я, що не хотів я директора бити.

А хотів просто Діну провчити

І доказати, що не слід так робити.

Доказати, що на маленьких теж треба зважати,

Що вони, як і великі, здатні за себе постояти.

Ось в таких роздумах мене друг Володька знайшов,

Коли зі школи вже йшов.

Ми довго сиділи, мовчали,

Що робити, як поступити, не знали.

І раптом у друга Володьки ідея з’явилась,

Неначе сама просто так напросилась.

«А знаєш? Давай з дому втечемо

І цим директора школи провчимо.

Якщо дізнаються, що із його вини діти захотіли з дому втекти,

Запросто до криміналу можуть його притягти.

Ну так що? Рішили? Спочатку їдемо до Кривого Рогу, до моєї тітки.

Якщо не поїдемо, дійдемо пішки.

На диво, вагання розвіялись

І ми нарешті тікати насмілились.

Тікати - так тікати.

А що будемо в дорозі жувати?

Думки про це зовсім не було,

Згадали лишень, коли вийшли вже за село.

Бо з самого ранку в роті ні крихти, ні росинки,

Та й живіт став прилипати до спинки.

Вірте чи не вірте, але коли голод в животі загудів,

Стали збирати і їсти, як поросята, в посадці ядра жолудів.

Ос так, мов шоколад, жуючи ядра жолудів,

Опинились на роз’їзді – Ниві Трудовій.

А потяг, як на гріх, уже поїхав,

Махнув димком на наші втіхи.

Залишив нас як тих сиріт –

Голодних і одних на весь світ.

І знову – що робити, як бути?

Де їсти хоч крихту добути?

А тут уже й ніч настала,

Та й прохолода вже дістала.

Аж раптом підходить залізничник до нас

І спокійно питає у нас:

«А чому в такий пізній час і одні,

Чому пришли сюди без рідні?

Куди і до кого їдете?

І як до ранку тут будете?»

А далі, так поступити могла вже доросла людина:

«Знаєте? У нас є ціла година.

Зараз сходимо до мене додому, ви ж голодні, навєрняка,

Підвечеряєте, а потім вас поведу до потяга-товарняка».

Ну що ж, пішли, бо дуже хотіли вже їсти,

Та й хотілось у теплі десь посидіти.

Прийшли до хатини. Господиня щедра

Зустріла як рідних,

Вечерю поставила гідну.

Ми супу поїли й молочка попили,

Чесно сказати, вже хотіли, щоб і спати уклали.

Але година минала, треба було йти,

Бо обіцяний товарняк скоро міг прийти.

І ми, як сонні котята, побрели на роз’їзд,

Щоб влаштувати до Кривого Рогу проїзд.

Товарняк не забарився. Залізничник у вагон

Залізти нам допоміг.

Більше нічого зробити для нас він не міг.

А ми залізли в вагон і сіли в куточку,

Як дві малесенькі квочки,

Не знаючи, що в цьому вагоні возили.

Раді були, що в вагон уже сіли.

Але поки до Кривого Рогу доїхали,

З великим трудом уже дихали.

Бо рот і ніс були забиті пилом вугільним,

Що заважало дихати вільно.

Ледь живі доїхали. Щоб дочекатися ранку,

Зайшли у вокзал і забрались під лавку.

Полягали і зразу ж заснули

І через міцний сон не зразу почули,

Як якийсь доволі солідний мужчина

З цікавістю дививсь на замурзану під лавкою дитину.

І напевно думав: «З ними треба щось робити!»

То ж почав нас активно будити.

А коли добудивсь, серйозним враз став,

Але спокійно у нас запитав:

«Ну що, хлопчики? Тільки правду мені!

Кажіть, давно з дому втекли?»

«Та ми їдемо в гості до тітки», -

Вирвалось бормотання Володьки.

«А чи прийме вас тітка таких замазур?

Та вона як побачить вас таких, закричить: «Караул!»

Так от, щоб цього не трапилось,

Не будемо квапитись.

Спочатку вмийтесь і витрусіть одяг

І більш не сідайте на такий потяг.

А тепер так! Якщо не хочете потрапить в каталажку,

Забирайте в руки свої учнівські бумажки

І марш додому, до хати,

Де вас чекає рідненька мати.

Яка чекає вас, переживає

І вас з нетерпінням чекає.

І знайте, щоб ви не зробили, щоб ви не вчинили,

Мама завжди в собі вбачає провину,

Що недовиховала, недокохала, настанов недоказала.

Раз не прийшли до Мами з провиною,

Значить вона вважає себе винною.

Повертайтесь додому, попросіть у Мами пробачення.

Будьте розумні… А тепер - до побачення!» -

І він пішов, а ми дивились йому в слід

І тихенько раділи, що він врятував нас від бід,

Бо від цього чоловіка повіяло на нас домашнім теплом.

Ми навіть подумали, що ця людина по праву

Наділена правом боротись зі злом.

Ми не могли таку людину підвести,

Тому перестали теревені вести,

А зразу ж зібрались в далеку дорогу,

До рідної хати, до її порогу.

Забувши про втому, підкріплюючись кашкою з акації,

Пішли навпростець, не маючи точної орієнтації.

Так сорок кілометрів залишили позаду,

За такий марафон можна було дати й нагороду.

А нагорода була, коли Мама з роботи прийшла

І синочка свого живого в хаті знайшла.

За такий вчинок не била і не кричала,

А пригорнула і поцілувала.

«Дурненький. Чому не прийшов, не розказав,

За правду тебе ніхто б не карав!»

Ось так і закінчилась наша втеча – нерозумна затія малечі.

І хоч закінчилась вона так скоро, а не так, як мріялось,

Але ті часи, що ми пережили, на нас позитивно подіяли.

Особливо та розмова з поважним мужчиною,

Яка допомогла мені стати людиною.

Все життя я дякував тій людині,

По правді, дякую й нині.

Бо послухав його і не став блукати по світу,

А повернувсь і отримав належну освіту,

Одержав роботу і людей пошану,

А не презирство і в душі рану.

Ось так і живу і про цю подію не забуваю

І як пораду цю пригоду другим розповідаю.

****

ПОСМІТЮХА

Рано-вранці восьмирічний хлопчик поспішав на уроки,

І ніщо не віщувало для хлопця мороки.

Ранок видався морозним, калюжка замерзла,

І, на диво, в ній посмітюха по колінця вмерзла.

Його здивувало, як могло так статись?

Як дозволила себе в воді закувати?

І стоїть тепер бідненька, неначе в полоні,

Й захотілося йому її взяти у долоні.

Нахилився і з жалю погладив пташину,

Як погладив би з любов’ю маленьку дитину.

Хлопчик спробував ножем лід розколупати

І сміливо взявся із полону пташку визволяти.

Забув хлопчик про уроки, що скаже матусі,

В нього звучав писк пташки у вусі.

Страх пошкодити вмерзлі ноженята,

Вирішив він швидко тактику міняти.

Побіг швидко він додому, підігрів водички,

Щоб розтопити твердий лід біля ніжок замерзлої птички.

На щастя, ідея хлопчика вдалася

І на холодний лід тепла вода полилася.

Лід тихесенько розтав,

І хлопчик з радістю пташечку підняв.

Притулив до серця, як щось найдорожче,

Що в житті він мав,

Подихав на пташку, хотів, щоб зігрілась,

Щоб зраділа, що живою лишилась.

І, на його радість, пташка знову запищала,

Наче тихесенько про щось сповіщала.

А він гладив і думав, мабуть, болять її ніжки,

Тож потрібно йти додому і покласти в ліжко.

Забрав сумку із книжками і чайник у руки

І побіг хутчіш до хати, щоб полегшити для пташини муки.

Та на диво в теплій хаті ожила пташина

І забігала по хаті, як мала дитина.

То пищала, то стрибала, почала клювати,

Так він з нею провозився, доки прийшла мати.

А матуся в нього добра, вислухала сина,

Не сварила, навпаки, зрозуміла – не винна дитина.

Лиш сказала: «Молодець! Якщо не зміг пройти

Бідної пташини,

Тепер певна – не пройдеш і мимо людини!»

****

ПЕРШИЙ ДОСВІД

Один студент-ветеринар,

Освоївши ази ветеринарної науки,

На практику поїхав у село,

Щоб теорію і практику узяти в руки.

Приїхавши в село, на роботу став ходити

І ветеринарні справи став потихеньку робити.

Оглядав корів і свиней

І ходив на виклики до тварин людей.

Так поступово досвід набував.

Що не розумів, книжку читав.

І дуже радів, що справи йдуть, як треба,

Від чого хотілось стрибати до неба.

А одного дня стався у нього цікавий випадок.

Пастухи, пригнавши корів, заявили йому,

Що в однієї корови стався припадок.

Не дійшла до загону, зосталася в полі, біля доро-ги,

І потребує швидкої ветдопомоги.

Почувши новину, юнак схопив свою сумку,

Більше нічого йому не прийшло на думку.

Ноги в руки і подався в поле

З єдиною думкою: яке там з коровою сталося горе?

Прийшов у поле, корову знайшов,

Подививсь, кілька раз обійшов.

Ходив, не знаходив покою

І думав весь час: «Що ж, дорогенька, з тобою?»

Температуру зміряв і дуже злякався,

Бо діагноз дуже страшним показався.

Із зовнішньому виду і температури примірки

Промайнув діагноз – це, напевно, сибірка.

А раз так, як гласить ветстатут, –

Треба негайно її вбити тут.

Взяти аналіз, щоб дослідити,

А її труп тут, на місці, спалити.

Рішення прийнято. Вбити – так вбити!

Але виникла проблема: чим це зробити?

Сокири немає, навіть ножа в кармані,

Лише малий скальпель в його арсеналі.

Крім цього, з’явилась ще одна халепа,

Корова – здорова, а студент – маленький.

Щоб до голови дістатись, потрібна скамейка.

І де ж її взяти? От штука, так штука!

Та, на його щастя, знайшлась камінюка.

І тут почалась справжня кінокартина

Під назвою «Велика корова і маленька людина».

Студент підніс до корови камінь

І не встиг на нього стати,

Як корова від нього починає тікати.

Біля години ходив студент за коровою,

Зовсім неслухняною і такою здоровою.

А коли заморивсь, став і подумав:

«Що, я слабак? Невже я не зможу? Що я, не зумію?

А що, як корові залізти на шию?»

І це йому швидко вдалося.

Усівся на шиї, як вмілий гусар.

І скальпелем в тім’я наніс він удар!

Удар був смертельний, й корова упала.

І студента, як сніп, під себе підм’яла.

І сталось, що сталось:

Корові – однаково, а студенту дісталось.

Лежить під коровою, як баклажан під гнітом,

І, на всякий випадок, прощається з усім білим світом.

Можна було б з цього трохи посміятись,

Але тут – не до сміху:

Як ніхто не знайде – не минути лиха.

Шість годин студент пролежав,

Вже й надію втратив…

Та, на щастя, тракторист на нього натрапив.

Визволив з неволі, надав допомогу,

Бо, якби ще трохи, віддав би душу Богу.

І добре, що не віддав,

Бо правильно діагноз поставив,

Чим на селі поважати себе ще більше заставив.

Та й досвід набув, який повік не забуде,

І колегам, дітям і внукам своїм

З гордістю розповідати буде!

Кiлькiсть переглядiв: 338

Коментарi